Боже! Боже милосердний!.. або Молитва за Украйну

Боже! Боже милосердний!
З ранку молюся
Прошу сили духовної,
Гріхами ділюся (хвалюся).
Покажи свою правду,
Розкрий мені очі,
Що робити і де бути,
Сьогодні і вночі.
Як ту істину любити,
Твою Божу милість.
Як прийняти її в душу?
У серці змогилить.

А може по нашому? По простому?
Зі всієї сили.
Вдарить власною ногою
По чортовім рилі?
Що в брехню її приспали,
Й народу віддали.
Він незрячий. І так прийме,
Ще й від Батька наче.

Що ж сказать. Високе й мудре,
Глухому й сліпому,
Як припарки рано вранці,
Слабому й п’яному.
 
Як почують? Як побачать?
Куди ж бо прямують,
І всі разом своїм тілом,
До муки мандрують.
Серце стогне, кричить біллю,
Вони ж бо не чують.
Душа плаче від страждання
Вони ж бо не бачать.

Прямують собі вперто,
Брязкають кайдани,
Наче золотом сіяють,
Брехня та омани.
Так спішать, що аж зігнулись,
Від радості ноші,
Так і пруться у болото,
Ще й друга запросять,
Або діда, або батька,
І неньку вблагають,
Щоб ішли одне за одним,
Наче до раю.

Боже!  Боже милосердний!
Коли ж то побачать?
Куди Твої чисті душі
З собою волочать.
Коли ж вони бо відчують,
І розум з’ясниться ,
Не дасть Батько наш Небесний
Із себе глумиться.
Не віддасть нікому  душі,
Гноїть у болоті.
Спепелить ту гниль, як погань
Всім розкриє очі,
Але радість не одразу,
Запанує вночі.
Не вона бо позбавляє
Від гріхів охочих.
Тільки біллю та стражданням,
Кроплять сльози очі.
Наче ранньою росою,
Бруд змивають ночі.
Покаяння та смирення,
В серці рану гоять.
Зріють істину і віру,
Душу Боготворять.

Якщо ні. То чорт з поваги
Зі всієї сили. Вдарить!
Щоби не спинялись
Путами по спині.
Щоби бігли і раділи,
Від Божої волі.
Насолоду з чанів пили,
Не цурались долі.

Хто з бажань, а хто з омани,
Чи сліпим в дорозі,
А можливо глухуватим,
Зустрівсь на порозі.
Це не вада, а набуток,
За гріховне людям.
А тому пояснень світських,
Слухати не буде.
І лукавих жалю й казок,
Зрозуміть не зможе.
Лише сльози, біль і стогін,
Його приголомшать.
З жалем прийме Його серце,
Роздобритись змусить.
Вниз пошле своє прозріння,
Що стверезить душу.
Милість серця, що загоїть,
Рвані бісом рани.
Любов свою споконвічну,
Розірве кайдани.


Біжимо та слухаєм,
Хвалимось гріхами,
А куди не знаємо,
Чи не до тирана?
Намастити дьогтем рани,
Смакувать смолою.
Блудним пестощам  радіти,
Гордитись собою.

Боже! Боже милосердний!
Хто ж  повинний в цьому?
Петро кива на Івана,
Іван на Миколу.
І всі разом вже сп’янілі,
До гори погрози:
“Чи забув, що ми голодні,
Ми ж твої діточки.
Чом “прокляв”? Чом не говориш?
Не даєш сорочки?
Чом покинув нас і землю?
Нашу Україну!..
Чом не гнеш на полях спину?
Не пасеш скотину?
Чому бідні? Небагаті?
Робити не хочеш!.?
Посипати грішми, златом.
А може  не можеш?
Що ж, тоді ми далі разом,
Пить, гулять ордою,
А можливо там на небі,
І нема нікого?”

Краще той хто поруч вчасно,
Наливає чарку,
Хмелю з медом лицемірно
Пхне у горло шкварку.

Ще не довго. Скоро! Скоро!
Зріжуть смалець й з тебе,
Замість чарки смоли кухоль
Так прогріє требло,
Що до долу впадуть очі,
А за ними й спина,
Руки, ноги і одвічна
Пісня лебедина.
І пройде по твому тілу,
Бісівське «отродьє».
Втопчуть пестощами губи,
Що  погубиш й зуби.
Лусне тіло під копитом,
Як гріха шкарлупа
І зів'ється лише вгору,
Стогін як молитва.

Так від розуму людського,
Жнивуєм собою,
Хто для чорта, хто для Бога,
Насіваємсь знову.
Хто в пусте, хто в лицемірне,
Хто в п’янки, всі в пута.
А хто  з вірою, й надію
Волю щоб здобути.
 
Що ж мабуть на Україні,
Така наша доля,
Сліпий, глухий і лукавий,
Не оброблять поля,
Не по вирвуть із корінням
Бур'яни й толоку. 
А тому лайки та стогін
Чутимем  ще довго.

Жити в болі та омані,
Радіти з дурного.
Буде нити та страждати,
Усе наше тіло,
Щоби видавить для себе,
Так Господню милість.

Що ж. У  нас як не усюди.
Поряд квітне раєм,
Чисте поле, синь блакитна,
А ми все шукаєм,
По гнилих своїх закутках,
Ще й чужі пройдемо,
Топчем себе і багнюку,
Ніяк не знайдемо.
Бо як можна і глухому,
І од вік сліпому,
Побачити і почути
Те Господнє слово.
Що так поряд квітне полем
Колоситься хлібом,
Голубить річки, озера,
Благодіє живно.
Непокоїть серце й душу,
Котиться сльозою,
Рветься в чисте синє небо,
Піснею благою.
Щоби випросить  в дарунок,
Те! Що вже з тобою…


Так й  живемо.
Куди ще бігти?
Куди нам подітись,
А можливо в пору зараз,
Стати й помолитись?
Поблагать прощення в Бога,
За одно прозріння/
Вийти разом із болота,
Брехні й лицемір’я.
І з Ним жити в щасті й мирі,
Не лабузнить долю.
Щиро серцем полюбити,
Його Віру й Волю!
 
Боже! Боже милосердний!
Закінчу як завжди:
Дай прозріння, Твоя ласка,
Зніми з нас кайдани…


Рецензии