Казка

Його серце не знало ні смутку, ні болю,
Скибка смерті застрягла у серці його,
Весь в медалях прийшов після тяжкого бою,
З перемогою щастя, на жаль, не прийшло.

Рідні двері зустріли мовчанням самотності,
Не чекала кохана, обираючи втіху,
Вона зрадила клопоту з безтурботністю,
Тій сльозі, що на двох, з нерозділеним сміхом.

Ось замріяний сад, що єднав їх всякчас,
Тут ділили печалі, сповідали думки,
І чому ж його день у бою цім не згас?
Нащо виплекав він нездійсненні ті сни?

Щось змінилось в цю мить в чоловічому серці,
Сірим каменем стало, не чуттєвим, жорстким,
Відчай горя того сивиною відіб’ється
На чорнявім волоссі його молодім.

Невже так доведеться пропасти герою:
З вінцем слави, перемоги, проте, не жадаючи?
Так підступно спіймав його ворог стрілою:
Він без зброї йшов, грудей своїх не ховаючи.

Хтось співав у садку, як весняні пташки,
Та мелодія душу теплом  зігрівала,
Всі діливши із ним потаємні думки,
Дала нову надію вона Генералу.

Так минула самотність, ні, не до кінця,
Так з’явилось два щастя, хоча і окремо,
Несподівана радість лякала серця,
Проте вірили: долі в єдину сплетемо.

Що за біль він відчув, що терпіти не вдасться?
Мов пекельним вогнем тіло все обійма:
Плакав наш Генерал, проте сльози ті - щастя,
Адже поруч тепер завжди буде Вона…

22.11.2010