Бджоли з брали солодке мито

Бджоли зібрали солодке мито,
Соняхи більше не прагнуть світла,
Перемагає руда палітра…
Серпень. Відходить літо.
Сонце пласке, мов лице ацтека,
Скоро поглине осінній морок.
Вітер де інде здіймає порох.
Швидко спадає спека.
Дачі за містом. Та крає тишу,
Десь недалеко, дебільне радіо.
«Радіву» добрі сусіди раді: «О,
Масю, зроби гучніше!»
Осінь приносить (це входить в звичку)
Гасла, ток-шоу, брудні панчохи.
Ціни стрибають, спритніш як блохи.
Море впадає в річку.
Я не встигаю за плином часу.
Я по за сенсом тієї змови,
Де звідусіль, як облиті гасом,
Враз спалахнуть діброви.
Де закружляє в примарнім сяйві,
Де заплететься в останнім злеті
Листя сухе у вінок сонетів.
Де, в цьому світі зайвий,
Двічі байстрюк, себто син народу,
Що не зносивши й совєтських лахів,
Вже розділився на Схід і Захід,
Наче на кров і воду,
Я споглядаю багато років,
Як у вершки виплива «бригада»,
Як обіцяє наступна влада
Лад і, нарешті, спокій.
Як нам по вусам тече сметана,
Як нас водили і водять досі
Нетрями дурнів – в двох всохлих соснах,
Проміж царем і паном.
Годі ж шукать, хто б нам шмарклі витер!
Досить цькувати Слов’янськ на Самбір!
Лад то? Чи ледве забутий табір?
Спокій? Чи тихий цвинтар?
Сито іржуть прокурорські коні.
Грізно клекочуть орли з УБОЗу.
Клякне країна анабіозу.
Сльози мої солоні.