Змагання

От і сніжок тане.
І це все Сонечко. Узимку гарненько відіспалося, силоньки набралося, а тепер сяє…Та так яскраво! І не тільки сяє, а ще й пригріває…Та так ласкаво!
Весна! Краса! Усе оживає – птахи щебечуть, бруньки на деревах розкриваються, молоді листочки прокльовуються.
А ще ранкове повітря! Чисте, прозоре! Вітерець повіє, а воно аж дрижить… От-от задзвенить безліччю невидимих дзвіночків.
Отож, вийшло мишеня Пікс таким весняним ранком із своєї нірки, дивиться, Вепр біжить, земля гуде.
 - Куди, Вепре, поспішаєш?! – запитує Пікс.
 - На галявину! Найдужчого вибирати будемо! – хрокнув той у відповідь.
Але тут треба пояснити – найдужчого серед мешканців лісу вибирали щороку, і щораз навесні. І ним, тобто переможцем на цих змаганнях, ставали незмінно Лось, Вепр чи Ведмідь.
І хоча звірі  заздалегідь знали майбутніх переможців,  та все ж на галявину йшли  із задоволенням.
 По-перш, впродовж зими за друзями знудьгувалися . По-друге, це та сама мить, коли ніхто нікого не боїться… Сподіваюся, ви мене розумієте. Хижі, як Вовк та Лисиця, на тих змаганнях у суддях ходять.
- Цікаво, - подумало мишеня, - а що, коли цього року новий переможець з'явиться, сильніший за Вепра, Лося чи Ведмедя? Хоча, ні! Хто може бути сильнішим..
Тож, із цими думками подався Пікс і собі на галявину.
А там уже усі жителі лісу зібралися.
Довкола гам, суперечки…Хто за Ведмедя, хто за Вепра, а хто за Лося вболіває, радіє тобто.
Вепр, як завжди, пень викорчовує. Лось цей пень рогами по галявині ганяє. Ведмідь-силач викорчуваний пень, наче штангу, підіймає. Руда з Вовком за цим усім спостерігають.
 І от, саме у розпал змагань, із дупла товстенного дуба з'явилася тітонька Сова.
 - Кхе-кхе, - прокашлялася вона, протираючи й надіваючи на дзьоб окуляри. – Вельмишановні жителі лісу, вельмишановні учасники змагань! А що, як нам завдання для найдужчого ускладнити? Ну, наприклад,…
- Наприклад, дуба підняти, - почулося з юрби.
- Так! Так! Дуба підняти! – загомоніли усі.
 Такого рішення Вепр, Лось та Ведмідь, звичайно ж, не очікували. Товстенні дуби, як казкові велетні, оточували галявину. Такого дуба не те щоб підняти, а розхитати було неможливо.
 - Ні! – сказав Вепр. – Я пас!
 - Ні-і-і! – затягнув Лось. - Це не для мене!
 - Це неможливо! – заревів Ведмідь.
 І ось тоді, коли гомін та ревіння стихли, і запанувала цілковита тиша, усі почули тихий писк:
 - Я. Я можу дуба підняти.
 Це був Пікс. Він стояв під величезним крислатим дубом,  копирсаючись черевичком  у прілому торішньому листі.
- Давай, давай, Піксе! Підніми дуба! – знову загомоніли усі, сподіваючись побачити диво.
І вони його таки побачили.
Пікс вийшов на середину галявини і розтиснув кулачок. На маленькій долоньці лежав пророслий, із блідо-зеленим пагінцем, жолудь.
 - Ось, - сказав Пікс. – Дуб.
Жителі лісу сторопіли. Такого ніхто не очікував. Адже мишеня мало рацію. Воно дійсно тримало дуба. Нехай маленького, але дуба! Дуба, який, коли виросте, може стати вищим та могутнішим за своїх побратимів.
- Молодець, Піксе! – пролунав у тиші голос Сови. – Ти переміг! Ти найдужчий! Адже сила, вона  не тільки в рогах, іклах та лапах. Вона ще у розумі.