Степ

                "Я - степ, скаженіючий
                в шалі двобою"
                Є.Солонина

Дарма скаженієш ти в шалі двобою, -
Згадавши привабливе слово "земля",
В ту ж мить зрозумієш: рідня ми з тобою,
Бо я розпанахана чорна рілля.

О, як же болять мої груди і лоно! -
Блискучий леміх щойно степ переміг...
Кропить мене з неба волога солона... -
Де ж зайчик шукати притулку побіг?

Біль вщухне, як віхола тут зануртує,
І я під периною в мареві снів
Співаю пісні(жаль, - ніхто їх не чує!)
На мудрій прамові далеких віків.

Чекаю пори полину й деревію...
Та ще ковили - хай в мені проросте,
Від смутку волоссям її посивію,
В мовчазній відмові сказати зумію: -
- О, людоньки, як ви багато їсте!

Вже дехто угоду сховав до кишені,
Мій лан, а чи поле, згорнувши в сувій, -
Обоє з тобою ми тут полонені,
Продав чи купив нас - чужий, а не свій!

Тремтю, як в пропасниці, - хвора й зажурена,
А ти знемагаєш один в боротьбі,
Ти - дикий, мій брате, а я - "окультурена",
Та все-таки інколи заздрю тобі...

Лиш інколи видихну млосне зітхання
В солодких обіймах весняних вітрів,
Тамую в собі непокірне мовчання
З глибин волелюбних далеких віків...

                11.12.05