22

Горіли дні. Та трішки солоніли очі.
Зима стирала вперто нариси Весни.
Душа стояла десь самотньо серед ночі,
ловила у повітрі зниклі сни.
і дощ безперестанку все сміявся.
Зривав з обличчя вітер ледь вогку вуаль.
Хтось знову йшов. А хтось один лишався.
А в голосі бриніла ще гаряча сталь.
Посольства.
Візи.
Довгі переїзди.
Ї хтось один серед цього гармидеру життя.
В валізах Музи не зачаті діти.
і розклад рейсів/потягів.Легеньке каяття.

Життя нові, незнані полігони.
І безкінечність втеч.
Від себе.
Від думок.
Від снів.
Ще не перетнуті, та вже нові кордони.
Коли ти мчиш у пошуках нових самотніх днів.
Пороги затишків, де пахне не твоїми днями.
Де від тепла на хвилю потрапляєш у полон.
Де пусто вдень, та холодно ночами.
І звідки ти втікаєш за новий кордон

Нові притулки. У душі все нові ніші,
де наче троль ховаєш всі свої скарби.
Коли втікаєш геть від того , що за законом найрідніше,
бо там вмирають навіть найпростіші твої сни.

Синдроми потягів, чи просто чужих вулиць.
незнаних міст. таких пустих ночей.
І серед одягу десятки кольорових скелець,
і за дефолтом сіренький дисплей.