Ти знов згадаєш мерехтіння літ,
Навскісне світло, що з небес низає
Нас зболених, смертельно молодих
І наші тіні в камені лишає.
Ти знов згадаєш всіх, кого любив
І вічно знов любитимеш без краю,
Бо той вогонь, що морок загасив,
У тому світлі, знов тебе чекає,
Ти тільки ділиш із долонь вогні,
І серце, вічно краючи, згасаєш,
У давніх згадках, в мерехтінні літ...
І знов під ноги облітає цвіт,
І ллється сміх дитячий далі, далі...
Згасає сонце в зорі золоті,
В тонкім серпанку легкої печалі.
Ти знов згада ш мерехтiння лiт...
© Copyright: Борис Смыковский, 2010
Свидетельство о публикации №110092205240
Свидетельство о публикации №110092205240
Рецензии