Мов зорi...

                1.

А зорі, мов кинуті діти,
                схиляються нижче.
Долоні свої протягни
                до палання вогню.
І десь в верховіттях застогне
                сполохано вітер,
І листям засипле у очі,
                заплаче чомусь.
Згадаємо осені тихе згасаюче світло,
І знов спалахне неповторно
                загублений час,
Здійметься сліпучими іскрами
                сяюче літо,
І серця розжарена квітка
                розкриється в нас.
І поки ми будемо жити -
                ми будем любити,
І кожної втрати і болю
                відома ціна,
Щоб серця застиглого стукіт
                почути у тиші -
Спалити всі жалі, прощаючи,
                в спогадах, снах...

А зорі промінням мереживним
                лащаться тихо.
І мусиш багаття світити
                торуючим шлях.

                2.
Ти мусиш багаття палити -
                допоки нам жити,
І подихом, думкою, серцем,
                віддатись до дна,
Щоб сяєвом світла
                і мудрістю слова  лишитись
В дитячому сміху,
                у мріях, у віршах, піснях.
Як райдужні хмари
                сідаюче сонце освітить,
Як ліс наостанок
                багряним вогнем спалахне,
Як осінь плодами,
                натхненням нас щедро наділить,
Так ангелом світлим
                ти душу сюди повернеш.
І річ вже не тому -
                відміряні миті чи роки,
Живемо востаннє
                ми кожний дарований день,
І мучимось смертно,
                йдучи до останнього кроку,
Бо ріжуться  крила
                і ангел у тобі росте.

І тому так часто
                наш погляд притягують зорі,
Бо бачимо в небі
                ми відблиски рідних очей.