згорiлi вiтри

Славкові, як тільки міг.
як напружились мoї мізки,
засмічені совітським реалізмом.

Олесь.

21 червня 1989р.Київ

***

Мої згорілі вітри,
за вітрами – легенький хміль
від того,
що колись бачило око
і чуло серце...
А за серцем –
висмалений простір душі...
Над тією могилою плакав поет,
цинік –
нід тією могилою леганько
потирав руки...
І небо було розрубане на
семеро шматків, -
(майже як у притчі)
Цинік потирав руки
від передчуття задоволення
Поет – отрута пророцтва...
!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Я колись їх бачив разом –
то був велетенскьий майдан -
Перший стояв біля шибенці,
другий  - в натовпі і потирав руки
Я тоді подумав:
як здорово, що він
не улю-лю-ка-в-в-в з юрбою
За цією думкою викаоаскалася
інша:
хто тоді я такий?
Поет – шосте відчуття
Цинік – кат поневолі
І невже ми в своїй бездарності
Відкрили щось нове...
- Ага, - плюнула Істина, - хочете
Влізти в притчу і стати
сьомими, -
не- вий-де... Дулю по склу вам!
Тоді ніхто і гадки не мав,
що пртча перетворилась у
КАРНИЙ КОДЕКС
............................... одни
.................................два
.................................три
.................................чотири
.................................п’ять
.................................шість
Коли поет затіпав у повітрі
Ногами
Всі згадали,
що в місті дефіцит на каву і
всі бігенько побігли займати
чергу
і дивитися моцного Шварнегера...
Цинік підморгнув мені:
-  Ходім утішимося, поплюєм на
Повітря, бо і там є долі...