Св т за оч зриваючись з дому

Світ за очі зриваючись з дому,
Кожен раз, у далеких краях,
Я знаходжу байдужість і втому.
І роками проторений шлях,
Замикаючи чортове коло,
Повертає у рідні степи,
Де, напевно, ніколи, ніколи
Я не буду щасливим. Зчепи
Хлопе зуби. Шукай собі місця –
Власне місце в житті над усе!
Та поквапся – ген дні, наче листя,
Подих часу в минуле несе.
Видно білими нитками шита
Пиха юності, хибна наскрізь.
То ж навіщо ми нудимо світом
Не турбує мене, як колись.
Сенс життя – то не камінь на груди.
Проза побуту – от де ярмо!
Бо для того, щоб вибитись в люди
Ми ж якого лайна не з їмо.
Ми ж яких не ковтнемо принижень,
Ми ж яких не наробим дурниць!
Я пройшов те, та й тільки що вижив.
З припорошених пилом полиць
Дістаю старі вицвілі фото
І дивлюсь на усміхнених нас,
І жахаюсь на чорну роботу,
Що зробили недоля і час.
І в розпуці кидаюсь у постіль,
Бо і в снах не знаходжу розрад.
Скільки ж їх не помічених, поспіль
Промайнуло невиправних втрат.
І ніхто те змінити не в змозі –
Кожен слуха і очі хова.
Хай, я наче пирій при дорозі,
І як та незнищенна трава
Крізь асфальт і бруківку пролізу,
Хоч давно вже мене не втіша
А ні власна змарніла мармиза,
А ні вщерть зашкарубла душа.
Лише ти,  гідним подиву чином,
Ще плекаєш, наївне украй,
Сподівання. Ще кличеш очима
 В наш, давно занехаяний рай.
Нишкни кицю! Так серце – не криця.
(А весна й кригу-крицю лама)
Та у мене, коли придивиться,
Того серця і близько нема.
Тож даремно ти горнешся, Ладо.
Липнеш, наче солодка кутя,
Бо не маєш колишньої влади,
Бо згоріло моє почуття.
Хтось за нього пішов на заклання,
Хтось із ним наче Лазар воскрес.
Цілий світ шаленіє – Кохання!!!
Визнаю – то приємний процес.
Справді, люба, поглянь за лаштунки –
Чи ж занадто та примха нова,
Гру гормонів, та вимоги шлунку
Загортати у вічні слова.
Годі ж пнутись до Вищого Суду,
Попри пиху хрестатих споруд,
Люди – бруд, що тяжіє до бруду
І, водночас, ненавидить бруд.
З цього приводу можна радіти,
Та, чомусь, ми безмежно сумні…
Може діти. Хіба тільки діти
Ще дарують надію мені.
Може в них що зійдеться на краще.
Може їм щось засвітить в імлі.
Поталанить довідатись нащо
Стільки болю на цілій Землі.
І піти. І не збитись з дороги.
І колись, на розриві віків,
Не зректись ні Любові, ні Бога,
Ні дурних, нещасливих батьків.