Балада про курортний роман

Стоянка потягу всього
одна хвилина.
Чи доведеться їй його
іще зустрінуть?
Минуло лиш дванадцять днів
як в лихоманці,
Коли він вперше запросив
її до танцю.
Вона пішла, немов зі сну,
або з молитви.
Він їй у очі зазирнув –
і збився з ритму.
Отак воно поміж людьми
зрідка буває,
Як від єдиної іскри
весь ліс палає.
Вони ходили  по гриби,
шипшину рвали.
Він їй розказував байки,
вона сміялась.
Вони весь час були на „Ви”,
тримались строго.
Він їй присвячував вірші –
і більш нічого.
А їй подобались оті
байки та вірші.
Вона співа йому пісні –
нічого більше.
А він гадав – то маячня,
яка наснилась.
Її подруга з співчуттям
на них дивилась.
Та що казати, як обох
чекають сім‘ї.
Отак жартує часом Бог
один над всіма.
У перший і єдиний раз,
забувши сором,
Він цілував її вуста
перед вагоном.
Затамувавши серця крик,
затиснув душу,
Миттєво у вагоні зник,
і потяг рушив.
Усього сущого творець
отак нас крає.
Де тут початок, де кінець –
ніхто не знає.
Перед собой насамоті
в гріхах покаймось,
Та ні від чого в цім житті
не зарікаймось.
 



25-27.09.06
Станція „Карпати” – Київ.