Владимир Высоцкий. Перевел Игорь Павлюк

Владимир Высоцкий

Мой Гамлет

 Я только малость объясню в стихе,
 На все я не имею полномочий...
 Я был зачат, как нужно, во грехе, -
 В поту и нервах первой брачной ночи.

 Я знал, что отрываясь от земли, -
 Чем выше мы, тем жестче и суровей.
 Я шел спокойно прямо в короли
 И вел себя наследным принцем крови.

 Я знал - все будет так, как я хочу.
 Я не бывал внакладе и в уроне.
 Мои друзья по школе и мечу
 Служили мне, как их отцы - короне.

 Не думал я над тем, что говорю,
 И с легкостью слова бросал на ветер -
 Мне верили и так, как главарю,
 Все высокопоставленные дети.

 Пугались нас ночные сторожа,
 Как оспою, болело время нами.
 Я спал на кожах, мясо ел с ножа
 И злую лошадь мучил стременами.

 Я знал, мне будет сказано: "Царуй!" -
 Клеймо на лбу мне рок с рожденья выжег,
 И я пьянел среди чеканных сбруй.
 Был терпелив к насилью слов и книжек.

 Я улыбаться мог одним лишь ртом,
 А тайный взгляд, когда он зол и горек,
 Умел скрывать, воспитанный шутом.
 Шут мертв теперь: "Аминь!" Бедняга! Йорик!

 Но отказался я от дележа
 Наград, добычи, славы, привилегий.
 Вдруг стало жаль мне мертвого пажа...
 Я объезжал зеленые побеги.

 Я позабыл охотничий азарт,
 Возненавидел и борзых, и гончих,
 Я от подранка гнал коня назад
 И плетью бил загонщиков и ловчих.

 Я видел - наши игры с каждым днем
 Все больше походили на бесчинства.
 В проточных водах по ночам, тайком
 Я отмывался от дневного свинства.

 Я прозревал, глупея с каждым днем,
 Я прозевал домашние интриги.
 Не нравился мне век и люди в нем
 Не нравились. И я зарылся в книги.

 Мой мозг, до знаний жадный как паук,
 Все постигал: недвижность и движенье.
 Но толка нет от мыслей и наук,
 Когда повсюду им опроверженье.

 С друзьями детства перетерлась нить, -
 Нить Ариадны оказалась схемой.
 Я бился над вопросом "быть, не быть",
 Как над неразрешимою дилеммой.

 Но вечно, вечно плещет море бед.
 В него мы стрелы мечем - в сито просо,
 Отсеивая призрачный ответ
 От вычурного этого вопроса.

 Зов предков слыша сквозь затихший гул,
 Пошел на зов, - сомненья крались с тылу,
 Груз тяжких дум наверх меня тянул,
 А крылья плоти вниз влекли, в могилу.

 В непрочный сплав меня спаяли дни -
 Едва застыв, он начал расползаться.
 Я пролил кровь, как все, и - как они,
 Я не сумел от мести отказаться.

 А мой подъем пред смертью - есть провал.
 Офелия! Я тленья не приемлю.
 Но я себя убийством уравнял
 С тем, с кем я лег в одну и ту же землю.

 Я, Гамлет, я насилье презирал,
 Я наплевал на Датскую корону.
 Но в их глазах - за трон я глотку рвал
 И убивал соперника по трону.

 Но гениальный всплеск похож на бред,
 В рожденьи смерть проглядывает косо.
 А мы все ставим каверзный ответ
 И не находим нужного вопроса.

 1972

Володимир Висоцький

МІЙ ГАМЛЕТ

У вірші я лиш крихта на віку,
На інше все не маю повноважень...
Зачатий, як і треба, у гріху, –
В поті і в нервах перших шлюбних вражень.

Я знав, що відриваюсь від землі, –
Чим вище, тим жорсткіше і суровіш.
Я йшов спокійно прямо в королі
І вів себе як принц спадковий крові.

Я знав – все буде так, як закручу.
В накладі не бував і в обороні.
По школі мої друзі і мечу
Мені служили, як батьки – короні.

Не думав я, що говорю і як,
І з легкістю слова кидав на вітер –
Як ватажку ж бо вірили і так
Мені високопоставлені всі діти.

Нас уночі лякались сторожі.
Як віспою, часи хворіли нами.
Я спав на шкірах, мясо їв з ножів,
Коняку злого мучив стременами.

Я знав, що буде сказано: «Царюй!» –
Впекла клеймо на лобі доля зряча,
І я сп'янів серед чеканних збруй.
До книг і слів насильства був терплячий.

Я ротом усміхатись міг одним,
Таємний погляд, злий, гіркий, прозорий,
Вмів приховати, блазнем вчений тим,
Що мертвий вже: «Амінь!» Бідака! Йорик!

Відмовився від поділу, торжків
І здобичі, і слави, привілеїв.
І мертвого пажа я пожалів…
Я об’їжджав поля свої, алеї.

Забув я весь мисливський свій азарт.
Зненавидів хортів своїх незлецьких.
Я від підранка гнав коня назад,
Бив батогом загоничів, ловецьких.

Я бачив – наші ігри з кожним днем
Все більше були схожі на безчинства,  –
В проточних водах уночі, тихцем
Від денного я відмивався свинства.

Я прозрівав, дурніючи щодень,
Я прозівав домашні всі інтриги.
Не полюбив століття це й людей
Не полюбив. Тоді зарився в книги.

До знань мій мозок жадний, мов павук,
Все осягав: і рух, і нерухомість.
Але ж немає толку від наук,
Коли їх заперечення натомість.

Із друзями дитинства стерлась путь.
І нитка Аріадни тільки схема.
Я бився над словами «буть, не буть»,
Мов нерозв’язна це була дилема.

Та вічно, вічно плеще море лих.
У сито просо стрілами метаєм –,
Мов відповідь примарну відсікли
Від цього ось питання, що не знаєм.

Крізь тихий гул почувши предків клич,
Пішов на клич, а сумніви із тилу,
Тяженні думи вверх мене тягли,
А крила плоті вабили в могилу.

Дні мене в сплав спаяли неміцний.
Застигнувши, почав він розповзатись.
Я кров пролив, як всі, і як вони
Я не зумів від помсти відцуратись.

Підйом мій перед смертю – западня.
Офеліє, я тління не приймаю.
Але себе я вбивством тим зрівняв
З ким ліг у землю ту, що нині маю.

Я Гамлет. Я насильство зневажав.
Я наплював на Данії корону.
Та в їх очах за трон я горло рвав
І убивав суперника по трону.

А геніальність схожа на міраж.
З народження, я бачив, смерть виходить.
І відповідь у нас, як світ, стара.
Й потрібного питання не знаходим.


Рецензии
Ваши переводы,кроме Высоцкого,звучат лучше оригиналов.Пусть простят мне авторы этот грех.Вчера впервые познакомился с вашим творчеством.Приятно удивлен, восхищен и горжусь таким земляком.Сам пишу стихи,на удивление мои книжки продаются(это в наше то время?)Мечтаю, что когда - нибудь получу Вашу рецензию на свои стихи.Простите за нескромность.

українцям
Дух Тараса

Дух Тараса мене будить
На кобзі заграти,
В струнах серця не забути
Небеса благати.
Не ховайтесь та вставайте
Лиху долю бити,
Духом боротьби палайте,
Нащо німим жити?
Заповіт Тараса знайте,
Кайдани зривайте!
Кров ворожу не чіпайте,
Миром все ладнайте.
У єднанні наша сила
І слава, і воля.
Дух терпіння має сили -
Праведна то доля.
Хай Господь нам допоможе
Каяття здобути,
Око духа розбудити,
Щоб ворогам чути.
Як течуть убогі сльози
По землі козацькій.
Заздрість серця це загрози,
Розбрат то хохляцький.
Небо милість нам покаже,
Благодать розкаже.
Каяття у силі Божій
Порятунком ляже.

Алекс Носенко   10.01.2012 01:38     Заявить о нарушении