Iсторiя однoi людини

Їхнє кохання було чимось неймовірним,
Вона його любила дуже щиро,
А він у свою чергу був їй вірним,
Якби ж закінчилось усе у них щасливо.

В один прекрасний день вони гуляли,
Сміялися і тішились життям.
Зайшли у дворик, та не уявляли,
Яке жахіття вже очікує їх там. 

Брутальні крики і образи долітали,
Адресувались вони звісно їм обом.
"Дурепо, сумочку сюди!" - вони кричали
І сильно вдарили в живіт їй кулаком.

Його звалили вже давно на землю,
Яка укрилась краплями від крові.
Він встати намагався - та даремно,
Натомість відчував удари нові.

Здається вже пішли, бо стало тихо,
Неначе це якийсь безлюдний острів,
Та раптом тишу сколихнуло лихо -
Вони зробили свій контрольний постріл.

Вона прокинулась у білій порожнечі,
Вона не знала хто вона і де,
А в середині лиш бажання до утечі,
Але запізно. Хтось уже іде.

Палати двері прочинились різко,
Бо лікар знав - вона уже не спить.
Вже сонце встало, тобто було пізно.
"Іди за мною" - став він говорить.

Не розуміючи, що твориться навколо,
Вона ішла за лікарем кудись,
А потім їй звеліли сісти в коло...
Вона собі кричала - СХАМЕНИСЬ!

Вона тихенько лікаря спиталась:
- Де мій коханий й рідні мої всі?!
- Бідненька, перехвилювалась,
Ей, санітари, виведіть її!

І потягнули її знову в білий простір,
Вкололи щось й лишили там саму,
Вона кричала, рвала білу постіль
І впала непритомна під стіну.

Коли прокинулася знов - усе згадала:
І де вона, і вечір той страшний.
Знесилена, вона лиш заридала,
Бо він не тут вже, він вже не живий!

Вона не може пережити втрату,
Хоч десять років з того дня пройшло.
Вона лежить сама у тій палаті,
Співає щось і дивиться в вікно...