Життя не казка

Із дитинства всі дівчата
Себе принцесами вважають.
І свого принца рік у рік
Чекають, вірно виглядають.

І мріють про таке кохання,
Яке описують в казках,
І все надіються на принца,
Хоч бачать його лиш у снах.

Але ростуть і розуміють –
Життя реальність, а не казка.
Діждатись принца не зуміють,
В душі самотність, біль, поразка.

Спочатку важко трохи жити:
Розбились мрії, як скляні.
Докупи вже їх не зложити,
Уламки ж розлетілись всі.

Та з часом все це забувають,
А серце просто кам`яне,
Та й ні на що вже не зважають,
На жаль минуло це мене.

Хотіла б теж уже не мріять,
І не зважати ні на що.
Так важко жити, ви повірте,
І часто бачити його,

І розуміти, що покинув,
І зрадив й обманув мене.
Так боляче вже стало жити,
Та знаю все ж я ще одне:

Хотіла дуже я колись
Знайти якусь таку людину,
Щоб можна було вірить їй,
Ну в смислі, свою половину.

Йому... Йому хотіла я
Довіритись практично в всьому,
Щоб бути разом все життя,
Та помилилася я в ньому.

Я вірила йому ще більше,
Ніж вірила завжди собі,
Розповіла про все минуле,
Відкрила таємниці всі.

Він знав про мене більш ніж друзі,
Ніж мама, тато, брат, сестра,
Він був для мене всім,
І навіть, дорожчий був за все життя.

Та от що сталось я не знаю,
Змінилося раптово це,
Ще вчора він казав: „ Я люблю...”,
А вже сьогодні:” Вибач, все....”

І от чому - не розумію,
Не каже й він, лише мовчить,
Читать думки я не умію,
І книжка про таке не вчить.

Старалась все ще повернути,
Бо не могла із цим змиритись,
І раптом вийшло все у мене,
Вдалося нам все ж помиритись.

Я веселилась, святкувала
Була я рада, як ніколи
Та от тепер, як це згадаю,
Ніби кинджал у серце коле.

Бо потім знов мене покинув,
Лишив у Всесвіті саму,
Та залишилась в мене віра,
І от тому я ще живу.

Та я не можу це сприйняти,
Не знаю нащо це зробив,
Він замість того, щоб обняти,
Мене без зброї просто вбив.

Болить тепер в душі і в серці,
Ненависть страшно закипа,
Закрилися до мене дверці,
Тепер я сильна, бо сама!