Реквием 22-му июня 1941 го... або Хто спитав тi e

Хто спитав тієї ночі?.
(або реквієм 22- му червня 1941-го)

Хто спитав тієї ночі?
У батьків, сестер, братів.
У дітей, що тихо спали,
Біля тата, біля мами.
У закоханих в надії,
Що лічили зорі й мрії;
Тих, хто в ніч дорослим став,
В житті радість лиш шукав.

Вже не стримають їх парти,
Вчителі та шкільні жарти...
З них тоді ніхто не знав,
Що ніхто їх не питав:
Про їх право на життя-
Мати благість від Отця.
Щиру долю, в щасті днину,
Рідну землю, спільну мрію...
З краєм ночі не пішло,
Від їх прав дозріле зло...

Сили стільки вже напилось,
Що від сонця не зкотилось,
Не сховалось як роса...
Лиш засмагла полоса
На арійському обличчі,
На людській подобі – пиці...
Біса зверхнього жадоба,
Його влада, його спроба...
Стиснуть в руку всі права,
Навіть й Господа діла.

Та рука, об руку й мила,
Довго терла, гомоніла:
Одна - одній про діла,
Про «кисільні» берега.
Про любов свою до гроба,
Та народну щирість в Бога...
Лиш на добре їх служіння,
Для людей одне сумління.
А тому усім народом!
Заживемо добре в Бога,
За халатом чи кожухом.
Все одно, бо в’януть вуха,
Від обіцянок п’янких...
І нічого, що червоні
Зорі світять на долоні,
А на другій, лиш хрести!
Бо антихристи в душі...

Так, зійшлись дві сили в полі.
Не спитав ні в кого волі:
А ні в матері, ні в батька,
А ні в діда, а ні в дядька,
Ні в сестер, і не в братів,
В цілім світі не у кім...
Ні у кого з тих, хто може
Щось сказать про їх вороже,
Лицемірне їх сумління,
Слів брехливих лабузиння.
Обіцянок лиш для змани,
Щоб на трупах строїть славу...

Не була ця воля Божа!
І не жодного народа!
Це лиш бісівська ігра -
Здобувати  всі права.
Крізь руїни смерть і біль,
Страхом! стверджувати  гімн.
Будувати в рабстві славу,
Панувати в силі зману...
Там не ціниться життя;
Не людини не бійця,
Не батьків і не дідів,
Не дядьків, сестер, братів !..
Все це, їхня ж біль душі.
А для них, вони гравці.

В карті змістять лиш указку,
Для імперії поблажку,
За рахунок інших жити
Панувати й багатіти.
Зманом зло, бере усюди.
В полі, лісі і у грудях...
Один з одним, як стіна -
Ріки крові та “ура”.
Те “ура” для зла лиш слава,
Бо на силі двох, оправа.
Лиш йому кується слава...
Хто загинув в його честь,
Той, навіки молодець!

І те зло, весь світ струсило,
Потихеньку підкорило,
Разів з сто перевернуло,
З ніг на голову все спхнуло...
Що з тих пір та і по нині,
Не розкажуть вже з могили
 Що життя !.. найбільша слава,
Що для Бога це оправа.
Не ганьбити, не вбивати,
Берегти і умножати...
Все чинить по Його волі,
В щирій вірі і любові,
Не для влади віддавати
Своє право, душу мати ,
Свою силу, що від Бога,
Нам дарована як змога;
Лише в праці умножать,
Його волю й благодать...
Все ж що інше, те від біса,
Сну брехні його завіса

А тому не треба спати,
Щоб життя своє віддати -
Божий дар і благодать,
Втратить право й все програть,
Отим бісам, що в обличчі
Смагне шкіра від світлиці...
Правди Батькової волі,
Що пече їх більше болі.
Зрійте люди це навіки,
Бо залишать Вам в повіки:
Біль страждання, ваші ж муки,
Вибирайтесь з ями смути,
Свого віку доживати,
І ніколи не пізнати...
Тепла вищої любові,
Щастя, радості у волі,
Статку, миру у єднанні,
Прийнять благість в покаянні...

Якщо зрітися про це !
Батько! завжди відведе
Від своїх дітей те зло,
Що до хати забрело.
Бо для них, Він вік трудився,
Правом в світі збагатився.
Й не продасть своїх Він прав,
Щоб для них, наблизивсь Рай...
А тому брехню лукаву,
Що до хати заблукала -
Просвітить, як сонце ніч;
Спепелить, як дрова піч.
Пил до праху поверне!
В цьому Істина, й усе...

Ну а ми! народ величний,
Статний, ситний та окличний -
Лиш в багатстві силу бачим,
А у панстві владу значим...
Так шануємо пихатість.
Зрощуєм цим лише  слабкість,
Тож й поля не обробили...
Вони наче овдовіли,
Бо лежать давно не милі.
В пиріях і осоках,
Та в квітучих бур’янах.
Бо, смиренністю не можем
Вдячні бути Господарю,
Що зполов між нас отраву.

А тому! горіти буде -
Те, що зманом скрізь набуте...
Лицемірно насіється,
Без Господаря ще й в'ється,
Так і будемо родить:
Будяки! та “кукіль – цвіт”.
Лиш «розтринькаєм»  життя,
Нам не буде вороття,
І прощення на діла, 
Й наша вічна сліпота...
Не заслужимо, аж доти!
Поки з нас, не здуне попіл:
Сліпоти та лицемір’я,
Наших душ тяжке безвір’я...
Покаянням та смиренням,
Словом Батька, та ученням
Таке право надається...
Лиш тоді усе минеться...
Ну а поки вибирати -
Хто? ще в дурня хоче грати?..

Пам’ятайте - це не гра...
Вона вже колись була -
Того вечора і ночі;
Не спитавши у охочих ...
А ні слів, ні їхніх прав,
Так розпалювавсь пожар.
На полях і у степах,
У лісах і у містах, в селах ...
Скрізь по всій нашій землі
Де ходили ще живі, - ті!
У кого не спитали.
А із силою забрали,
Від дітей їхніх батьків,
Від дідів їхніх синів,
Від сестер братів та друзів,
Й навпаки. По всій окрузі,
Зубів скрегіт, плач та стогін.
Все злилося в крик від болю,
Все косилось і палилось,
Щоб без віри, зманом жилось.
То була страшна пора...
То йшов «ад», й його жнива.

Ціну «аду» заплатили,
Всіма тими, що в могилі.
А за що? Забули нині.
Знову зманом красим днини,
Знову користь і та гра,
Що між нами вже була.
Того дня й тієї ночі,
Не спитав в усіх охочих...
А що далі? знов жнива..?
Яка ж буде їх ціна..?
За наш гріх, безвір’я зман,
Лицемірство і обман.
Користь бачити усюди,
Лиш багатства, гроші, слуги.
За них ладні все віддати,
Все, що маємо продати.
Щоб лиш влада, гроші й слава,
Не для Батька ця оправа.

А тому той покупець,
Щедро ділить свій млинець.
Та коли прийде страда,
Ким відкупляться в жнива?
Мамой, татом чи їх сином,
Дідом, другом чи сусідом?..
Хто забув, а хто не знав,
 Не ідіть у рабство слав.
Грошей влади чи користі,
Нехай будуть душі чисті.
Нехай руки знають працю,
Доля щиру бачить вдачу,
Любов віру і надію,
Для нас всіх єдину мрію:
Нашу неньку Україну!

І тому по весь свій вік,
Життя зрійте! – бережіть:
Неба чистого блакить,
Працю в полі і у домі,
Любов Батьківську у волі,
Батька, сестру, діда, брата,
Не занапастилась,  хата.
Віру нашу бережіть!
Бо без неї, нам не жить...
Як підемо за брехнями,
Знов, залишимось у ямі.
Хто в могилі, хто де схоче,
Бо лиш цього, зло і хоче...
І засвітять у імлі,
На руках зірки й хрести,
А можливо й тавра  нові...
На “мистецтво” - всі здорові.

Тільки! в п’янім тим потоці -
Не проспіть тієї ночі..
Щоб знов біль не нагадав,
Що не маємо вже прав!..
 
Хто? спитав тієї ночі?..