Розтанув сніг в моїй долоні;
І вітер вщух вже за вікном.
І тільки серце у полоні
Скулить нікчемним співаком.
Інколи хниче тихо-тихо.
А як кричить, то будить всіх!
У ньому я сховала лихо.
У ньому – мій жахливий гріх.
Я бачу сніг. Він не останній;
І пес старий на ньому спить.
Такий самотній і печальний…
Як чує він останню мить!
Ніхто його не нагодує,
Ніхто не прийме до грудей,
Ніхто не вб’є і не врятує,
Не витре сліз з старих очей.
А він помре; і він це знає.
Він ліг на сніг в останній раз.
І білий плід його вкриває...
Лунає звідкись тихий джаз...
А серце плаче, завмирає.
Воно мов пес той на снігу.
Ніхто його не пригортає,
І не розвіє вже тугу.
Лежить собі в снігу і плаче.
Вкриває тиша, наче плід…
Та і не серце це вже, наче…
Прозорий це, червоний лід!
11.ХІІ.04р.
Останнiй вiрш
© Copyright: Александра Лесавина, 2010
Свидетельство о публикации №110060907102
Свидетельство о публикации №110060907102
Рецензии