Багнище

Босоніж в остразі біжала
чорнобрива молодиця.
Хитнулась, немічна, й упала
у в`язке багнище.
Полохливі кузьки,
що вовтузились в воді,
позанурювались в нори і були такі.
Навіть чорногуз,
що пролітав уздовж,
обачився навкруг
і хлюпнувся в багно.
По всіх усюдах чулася луна
й собаки гавкання за містом.
Сівши охляп на коня,
хтось мчався по узбіччю ліса.
Ясно-червоноє намисто
уже поцупив мул на дно,
й нічні метелики барвисті
борсалися у повітрі над багном.
Тільки тихий легіт, що
доносив конячий регіт
і запах свіжої копиці
давав надію молодиці.
Ні, та не благала порятунку,
не билась, не кричала,
лишень у відчаї молилась
і мовчки милого чекала.
Ось б`є копитом вороний,
і вершник миттю у болото,
край віт вербових у воді
його кохана, напівмертва й квола.
Млою покрито обличчя бліде,
чорнявим волоссям граються кузьки,
никається тіло на дні й де-не-де
колять і щиплять його кляті галузки.
Йнувся віри верховий -
і себе й коня обматав мотузкой,
й кузьки бачили, як він
показав багнюці зуськи.
Отямилася немічна
в обіймах милого кремезних.
Розгублена й збентежена
зітхнула у полегшенні.
Даремно босоніж біжала,
всі білі ноги у голках.
Сорочку і спідницю розірвала,
довге волосся в реп`яхах.
Тепер рукою прикриває
оголене тіло і вологі вуста…
Ніжність зізнань у коханні
іще пам`ятатимуть ці безлюдні місця. (14.01.2005)