І хто так не кохав…
Кого не краяли безсонні ночі…
а все ж
Печаллю усіяні рядки
І чому…чому кажу - потрапило щось в очі…
Коли ніхто так не чекав.
Годинник ллється довше за віки…
Прощаючи мені ту слабкість…
І хто так не страждав…
Чекаючи немов спасіння… ті її дзвінки.
Вдивляюся… як криє землю літній дощ…
Немов би він також чекав лише її….
І хто так не дивився в небо…
А дощ безжальним струмом жалив…. Думки…
Нескінчені…мої.
Простіть мене… мою відвертість…
Политі сумом свіжі квіти…
І кому б не здалося тоді…
немов дерева спустили змочені сльозами віти…
І хто не вірив…
Що навпіл серце розірвавши …
думок й печалі… нескінчені ріки…
Своїм вона дзвінком розірве….
Отой годинник… що довший за віки
хто так не кохав
© Copyright: Антон Мартини, 2010
Свидетельство о публикации №110060606505
Свидетельство о публикации №110060606505
Рецензии