Колише тин мізерний вітер,
І потяг стрімко в край села,
У тей хаос безмежних літер,
Куди й дорога повела,
Десь провідник натхненно чай
Розлив в вагонній комірчині
І чув безплідне те « Прощай»
Що кидав принц своїй дівчині.
Агов! Налийте і мені
Того що всипали пів світу,
І ті елегії свої,
І ту журбу несамовиту.
А десь біжать вокзали, і тікаєм ми,
Від сутінок що дерли душу,
І хто ми? Люди між людьми?
Чи яхти що шукають сушу,
Подорож
© Copyright: Антон Мартини, 2010
Свидетельство о публикации №110060606462
Свидетельство о публикации №110060606462
Рецензии