Набридли

Коли дивлюся в очі світу,
Я бачу тільки пустоту.
І навіть дикий подих вітру
Не доліта у пустку ту.

Німі обличчя поруч йдуть.
Вони щасливі і "живі".
Мене ж ніколи не збагнуть.
Вони "розумні", хоч криві.

Чого, коли прошу: "Заткнись!",
Моя душа кричить щосили?
Чого, коли молю: "Вернись!",
Мої думки летять в могилу?

Чого ж те серце, що в мені,
На лід не схоже крижаний?
Чого ж так хочеться тобі
Залізти в світ мій непростий?

Навіщо це тобі і їм?
Сміятись хочеться щосили?
Живи життям простим, своїм,
І не скуби ти мої чорні крила...

Мені набридло радість зображати,
Коли всі душу лезом розрізають.
Мені набридло щось комусь казати,
Коли про це уже давно всі знають.

Мені набридли ваші всі поради -
Каталізатори для кинутих пліток -
І ваша вірність для тонкої зради,
Що тоне у колодязі думок.

Чого не хочете мене ви зрозуміти?
Чого живете ви в ілюзії реальній?
Навіщо вам моє життя гнобити,
Віддаючи його буденності банальній?