Сутінки
Опівночі час зупинився.
Враз очі відкрились мої.
Чого той годинник сказився?
Та зовсім не страшно мені!
Я тихо іду із будинку
В білій сорочці до п’ят.
Я думаю, що на хвилинку…
А буду там, скільки звелять!
Мої чорні очі – провалля.
Таких не буває в людей.
Це манія, а не кохання.
Це - просто жахіття ночей.
Коси плетуться вужами,
І шкіра палає, сія.
Тінь кличе до себе ночами
І кориться сутність моя.
Повітря п’янить передзвоном
Так тихо… нікого нема.
Торкаюсь блідої колони.
Так холодно… ніби зима.
І Тінь виринає навпроти.
Та, що життя випиває до дна.
Це, певно, якісь привороти,
та я наближаюсь до Тіні сама!
А далі ще мить… трохи болю…
Й годинник зацокає знов.
І я опиняюсь на волі,
Бо Тінь зупиняє любов.
На ранок про сон я згадаю –
Та рани на шиї нема!
Чому ж я від сонця ховаюсь?
Чому я настільки бліда?
Сутiнки
© Copyright: Диана Коцак, 2010
Свидетельство о публикации №110051808265
Свидетельство о публикации №110051808265
Рецензии