Олександр Блок. Поети

За містом розлігся, мов пустка квартал,
Земля нетривка, трясовинна.
Жили там поети, - і кожний вітав,
Співбрата у пихі суцільно.

Дарма, навіть день світогранний блукав,
По цім, геть журливім болоті.
Тут житель на день свій посвяту вкладав,
Вину й копітливій роботі.

П’яні, - присягу у дружбі складали,
Варнякали різко, цинічно.
А похмелившись, на ключ замикали,
Кімнату для праці одвічної.

Із будок повзли, мов заблудлені пси,
Дивились, як море горіло.
І золотим сяйвом красуні коси,
Впивались майстерно, уміло.

І мріяли, ніжно, про вік золотий,
Видавців здіймали на кпини.
Над квіткою лине сліз злива із злив;
Хмаринка, що в небі перлинно…

Жили так поети. Геть сувій вагань!
Жили вони, думаєш, - гірше.
Безцільних, безсильних твоїх намагань,
Калюжі душевної гірше?

О, ні, читачу мій, мій критик сліпий!
В поета, хоч є на припадок.
І коси, і хмари, і вік золотий,
Тобі ж непідвладний цей статок!..

Відраду знайдеш у дружині своїй,
В собі… конституції куцій,
А ось у поета, - всесвітній запій,
Недосить йому конституцій!

Нехай я помру десь під тином, мов пес,
Нехай життя в землю ввігнало, -
То бог мене снігом укрив із небес,
То віхола зацілувала!