Легенда про Iлонку

Чорна хмара пiв неба закрила,
Пiд копитами стогне земля.
Де ж та сила, яка б зупинила
Смерть, що коршуном хижим кружля.

Вже п'ять рокiв з урусами б'ється
Войовнича монгольська орда.
Кров широкою рiчкою ллється,
Полонили всiх горе й бiда.

Хан Батий зi своїми синами
До карпатських вiдрогiв дiйшов.
Що за землi лежать за горами
В тихiм шелестi мирних дiбров?

Роздiлившись на меншi загони,
Вiйсько гори за нiч перейшло.
По узлiссю кружляли ворони,
Та урусiв не видно було.

У Велику Долину спустились.
Там поселення Сольве знайшли.
Мужньо сольвинцi з ворогом бились,
Та ординцi їх перемогли.

Нiч окутала ватрами табiр.
Бiля них полоненi сидять.
Молодий багатур має намiр
Про маєтки панiв розпитать.

"Всiм, хто щось про оселi розкаже,
Про людей, що в Долинi живуть,
Ну, а ще i дорогу покаже,
Теплий одяг i їжу дадуть."

Всi мовчали, боялися очi
На батийського сина пiднять.
Тiльки Юда схотiв проти ночi
Про красу неземну розказать.

"Там, у напрямку заходу сонця
Пiд горою маєток стоїть.
Iз вiдкритого навстiж вiконця
Часто пiсня дiвоча звучить.

В пана донька зросла, як лiлея.
Батько Iлонцi щастя хотiв.
Не один гарний легiнь до неi
Засилав красномовних сватiв.

Та красуня усiм вiдмовляла,
Бо кохала всiм серцем Петра.
Дочекатись його обiцяла,
Не виходила навiть з двора.

З дня на день вiн вже мав повернутись
Iз походу у дальнi краї
I в обiймах кохання забути
Про тривоги й страждання свої."

Молодому монголу припала
Дивна розповiдь ця до душi.
Кров поганська у ньому заграла,
Дике серце не знає межi.

З першим променем сонця монголи
Залишили спустошений край.
Вздовж рiки пронеслись, через поле.
Закликали: "Грабуй i вбивай!"

Бiле сонце стояло в зенiтi,
Як покинутi Бiлки пройшли.
Понад лiсом повз буки столiтнi
До високих ворiт пiдiйшли.

Щось утримало хана вiд бою,-
Вороного коня придержав.
Розмiстивши орду пiд горою,
Зi стрiлою листа вiдiслав.

В тiм листi обiцяв, що нiкого
Iз маєтку не буде чiпать,
Тiльки б Iлонка вийшла до нього,
Щоб дружиною хановi стать.

Вiльний вiтер гуляє в дiбровi,
Очi хана бажанням горять.
Непохитнi ворота дубовi
Зберiгають мовчання печать.

А в цей час на дорозi спинили
Бiля рiчки, де верба стара,
I в нерiвнiм бою полонили
Зi стрiлою у грудях Петра.

Шабля ханська зметнулася вгору,
Через мить смерть життя обiрве.
Раптом голос пронiсся по звору:
"Не вбивай хлопця! Хай вiн живе!"

Хан не встиг чорне дiло вчинити,
Гнiвно голову вгору пiдняв.
Хто посмiв ханську руку спинити?
Хто наказ так зухвало вiддав?

На високому мурi стояла
Горда дiвчина - диво-краса.
Стиглим збiжжям у неї спадала
Нижче пояса руса коса.

Скронi хана укрилися потом.
Та назад вже нема вороття.
"Вийдеш диво-краса за ворота,-
Юнаку подарую життя!"

"Що ж, Петруся вiд смертi врятую!
Батьку й ненько, це доля моя!
А монголу я тiло дарую..."
I упала пiд ноги коня.

Синi очi навiки закрились,
Смерть спинила страждання її.
У мовчаннi монголи дивились,
I зловiсно блищали шаблi.

Хлопець, мiцно мотузкою зв'язаний,
Ненависного ката прокляв
I смертельними стрiлами вражений,
Бiля милої поруч упав.

Заскрипiли ворота дубовi,
Зав'язалася битва страшна.
Пролилося немало там кровi
I маєток спалили до тла.

Тi часи не забудуть нащадки,
В край спустошений люди прийшли
I землi, пережившiй нападки,
Назву грiзную Посiч дали.

Трохи далi хатки будували
I у пам'ять того, що було,
Iм'ям Iлонки вдячно назвали
Мальовниче карпатське село.