Про Пончика, Батончика та бiлого слоника Частина 3

Пізно ввечері, як зорі
В небі засвітились,
На дорозі край цвинтаря
Вони появились.
Їх  було чи сім, чи вісім,
Кожен з автоматом.
В повній тиші пролунав
Голос: «Будем брати!»
І нечутно, наче тіні,
Між могил майнули,
Оточили давній склеп,
Двері відімкнули,
Вломилися всередину
З криком: «Всім лежати!»

-То й лежіть! – їм відповів
Упир волохатий,
Що сидів в кутку у кріслі
І читав про Вія. –
Знову в гості завітали,
Оце так подія!

  Та ті не відповіли,
Автомати зняли
Й довго-довго усі скопом
В упиря стріляли.
Розірвали на шматки,
Бензином полили
Все навколо, а тоді,
Звісно, підпалили.
Та й пішли. А як згоріло,
Упир знов зібрався
З попелу – цілісінький –
І за двері взявся:

-Як дістав уже цей Алекс!
Аби постріляти!
А мені тут уже ввосьме
Інтер`єр міняти.
І замка змінити треба,
Отака халепа,
Та ще й двері броньовані
Навісить на склепа…


……………………………..
Сонце світить, віє вітер,
Небо чисте й ясне…
Труна на колесиках
Котиться по трасі.
Слоник собі гупає,
Хлопчики дрімають.
Всі дорогу їм дають
Та шапки знімають,
Співчутливо дивляться:
«А ще ж молодії!»
Слона підгодовують –
Він з того радіє,
Поховальний марш сурмить
Жалісливо дуже…
Хлопці знають про ті штучки,
Але їм байдуже.
Навіть добре: із ДАІ
Ніхто не чіпляється,
І поганого нічого
З ними не трапляється.
Одного не розуміють
Люди недалекі:
Чом прив`язані обидва
Пасками безпеки?
А тому прив`язані –
Можу їм сказати –
Якщо закортить слонові
Знову політати!
Бо уже навчені –
Що візьмеш зі звіра?
Після того, що було,
Вже нема довіри.
  От прокинулись, лежать,
Гомонять потроху:

-Слухай, Пончику, ми точно
Знаємо дорогу?

-Я – не знаю взагалі,
Ти ж казав, що знаєш!

-Я… Бував  там у дитинстві,
Що запам`ятаєш?
Як ми з мамою вночі
Звідтіля тікали,
То назад на обертались,
Шлях не обирали.
Пам`ятаю, він лежав
Через ліс  і гори…
Але ключ у мене є
В діда від комори,
Запасний. Не зна про нього
Ані дід, ні мати:
Встиг я перед втечею
З ключа зліпок зняти.
Потім копію зробив
І поклявсь залізно,
Що колись обов`язково
В комору залізу
І усі його цукерки
З`їм чи понадкусюю!

-Як дороги ти не знаєш,
Спитав би матусю…

-Та ти що! Хіба так можна
Матінку лякати?!
Та вона вночі спокійно
Не зможе і спати.
У житті її було
Й так чимало горя.
Я сказав, що в санаторій
Їдемо до моря.

-Ой, якби воно до моря –
Там водичка тепла!
То куди ми справді їдем?

-Вважай, що до пекла.

-Ну у тебе й жартики! –
Пончик сів зі сміхом.
(Алекс мимо проїздив –
Ледь в стовпа не в`їхав).

-Та які, у біса, жарти –
Я цілком серйозно, -
І так глянув, що Пончику
Ураз стало млосно.

Простогнав він: - Слонику!
Повертай голоблі!

Слоник перед машинами
Кинувся хоробро,
Розвернувся й вилетів
На зустрічну  смугу,
(Ох, як гальма завищали!)
Та й назад щодуху.
Бідний Алекс ледве встиг
Зупинитись вчасно,
Як на хлопців не наїхав –
Нікому не ясно.
Та Батончик здивувався:

-Що з тобою, друже?
Напекло голівку сонце,
Чи ти занедужав?
Якщо хочеш ти до моря –
Їдемо, будь ласка!
Будемо купатися,
З піску ліпить паски
І лежати без кінця
Під сонечком теплим…

-Ну тебе, поїхали
Вже до твого пекла!

-Слава Богу! А то думав,
Що Пончика вкрали
Й замість нього тюхтія
Якогось прислали.
Гей, слоняро, завертай!
Це він жартував, паняй!

Слоник не сказав ні слова.
Перетнув він смугу знову,
Став, щоб втрачене нагнати,
Всі машини обганяти,
Алекса нагнав, підрізав,
До обочини притиснув
І доплентав перед ним
Повільно-повільно…

Апекс визирнув в вікно:
-Ви що, божевільні?!
Чи ви в пекло захотіли?

-Та ми ж туди їдем! –
Скрикнув Пончик радісно. –
Й ти за нами слідом!

-З вами точно попадеш…

-Ой, - сказав Батончик, -
Не підкажете дороги,
Ми не знаєм точно.

Алекс з люті підказав
Їм таку «адресу»,
Що у бідної труни
Попухли колеса.
Та й погнав.

-Який нечема! –
Образився слоник
І прямісінько по смузі
Застрибав, мов коник.

-Може, знов лохом назвемо? –
Батончик питає.

-Ні, тепер він голоси
Наші упізнає.



Так котили день і два,
Села проїжджали,
В одне в`їхали затемно,
Всіх там налякали:
Слону ледве вила
В бік не застромили.
Він тоді змахнув вухАми
Й полетів над стрІхами,
За селом спустивсь на землю,
Та й далі поїхали.
Ночували в чистім полі.
Ледь зібрались спати,
Як почав такий дрібненький
Дощик накрапати.
Дощ – це добре, але спати
Під ним неприємно…
Заховатись нікуди,
І довкола темно,
То утрьох в труну залізли,
Кришкою накрилися –
Сухо, тепло і комфортно,
Сни всю ніч дивилися.

А на ранок встали,
Слона запрягали
І в далеку далечінь
Знов попрямували.

Кілометри через три
Слон завважив влучно,
Що їхати без коліс
Трішечки незручно.
Тоді зупинились,
Злізли, подивились:
Виявилось, справді
Колеса пропали,
Уночі, коли всі спали,
Мабуть, їх і вкрали.

Що ж робити,власне –
Самим десь украсти?
Але ж красти – це погано,
Хоч вони і хулігани…

Так би хлопчики стояли
Там іще і досі,
Якби мимо не проїхав
Алекс по дорозі.
Трохи далі ДАІшники
Його зупинили…
Хлопчаки перезирнулись
Та й пішли на діло.
Це було вже їм не вперше,
Все зробили вправно.

З Алексом ДАІшники
Лаялися славно:
Страхового поліса
При собі не має,
Та ще й штраф за це платити
Явно не бажає.
-Все життя без нього їздив,
На кий біс він здався?!
Аби грошики злупить! –
Алекс розорявся.
Він бо бачив, як колеса
Хлопчики знімають
Із патрульної машини,
Цеглу підсувають.
Тому й лаявся, щоб їхню
Відвернуть увагу,
І зрештою, сповнений
До себе поваги,
Гордо вирік: - Можна їздить
Без поліса того,
Ви он без коліс, так я ж вам
Не кажу нічого!

Після чого повернувся,
Сів в свою машину,
Гвзу дав під двісті двадцять,
Всіх обдавши димом,
Та й пропав. ДАІшники
Гнатися хотіли,
На машину глянули –
Аж позеленіли.
І не стільки розсердились,
Скільки здивувались:
Щойно тут були колеса –
Куди подівались?
Хтось украв, це факт, та де він?
Ніде тут сховатись,
Утекти б не встиг далеко;
Як могло це статись?
Поглянули на машини,
Що летіли мимо.
Труна на колесиках
Котить перед ними.
В ній лежать два хлопчики,
Тягне слон печальний,
Часом хоботом  сурмить
Мотив поховальний.
А колеса у труни…
Йоли-пали, це ж вони!

Один із ДАІшників
Здуру засвистів,
Другий слідом кинувся, -
Слоник – полетів
Швидше ластівки і зник
В далечі далекій.
Хлопців виручили знов
Ремені безпеки.


  А ДАІшники, мов лохи,
Стали посеред дороги.
В даній ситуації
Що робить? По рації
Передали: «Гей, увага!
Слухати усім постам:
Гроб спіймайте на колесах!»

«Чи ви не вчаділи там?»

«Ні, тут справді проїхала
Труна на колесах,
В неї на лівому боці
Знак від «Мерседеса».

«Ага, і запряжений
Рожевий дракончик!»

«Та ні, білий слон…»

«Гарячка
У вас біла точно!»

«Вони вкрали в нас колеса!»

«Годі жартувати!
А колеса доведеться
Нові купувати».

Так з наступного поста
Їм відповідали,
Поки слоник і хлоп`ята
Мимо пролітали.

Так летіли без пригод
Високо в повітрі,
Поки врешті не спустились
При стрічному вітрі.
Бачать – пхають «Жигуля»
Дідусь та бабуся.

-Це не ті, Батончику?
-Ні, я тих боюся,
А ці добрі. Що в вас сталось –
Чи машина поламалась?

-Та закінчився бензин,
От, тягну, як вражий син.

 Білий слон розправив плечі,
Войовничо засурмив,
«Жигуля» того за гака
Міцно хоботом вхопив
І котив аж до заправки.
Там рішуче підступив,
Алексову іномарку
Від колонки відкотив,
Хоботом набрав бензину
І заправив ним машину.

Хотів потім, занюхавшись,
Труну заправляти…
Довго-довго вибачались
За слона хлоп`ята,
А слонові й байдуже,
Він і не зважає:
В синім небі майорить,
Стелса зображає.
Врешті гепнувся в кущі –
Буцім стелса збили,
Та й заснув там, хоч його
І трясли щосили.

Та не кинули в біді
Хлопчиків бабуся й дід:
Сунули слона в труну,
Кришкою накрили,
А труну до «Жигуля»
Ззаду причепили,
Та й поїхали. Дідусь
Хлопчиків питає:

-І куди, скажіть, дорога
Ваша пролягає?
Коли ваша домовина
Із небес упала,
То, признаюсь, вона добре
Нас перелякала.

Відповів Батончик: - Їдем
До моєї баби з дідом.

-Ото вони будуть раді
Хлопчикам хорошим!

-Вони раді лиш тоді,
Коли злуплять гроші;
Коли в кого щось віднімуть,
З радощів аж луснуть.

-Нащо ж їхати до таких?

-Не хочем, та мусим.
Дуже треба: бо в народі
Є така примовка
Вельми мудра: вовчик брав,
Та взяли і вовка!

-І далеко до них їхать?

-Ми й самі не знаєм.
Десь живуть вони в хатинці
У великім гаї.
Іще був там біля хати
Потічок, здається,
Пам`ятаю й дуб високий,
Що під вітром гнеться.

-Як же вам туди попасти?
Чи є хоч адреса?

-Є в нас ключ, жадоба помсти
І швидкі колеса.

-Ну даєте! Треба знати
Хоч район та область…

-Це – у пеклі, - відповіли
Хлопці в один голос.

Дід лиш пльцем покрутив,
А баба сказала:
-Ось чому ви такий вид
Транспорту обрали!
Думаєте, так у пекло
Потрапите швидше?
Але ж знайте, що назад
Ще ніхто не вийшов.

Дідусь глянув на хлопчиків,
Зразу посерйознів:

-Пекло – в значенні прямому
Чи у переноснім?

-Поки що у переноснім, -
Відповів Батончик, -
Та коли доїдемо,
Прямим стане точно.

-Ну, я бачу, ви серйозні,
Рішучі хлоп`ята.
А як звуть тих діда й бабу,
Можете сказати?

-Чого ж, можем: дід – Будяк,
Баба – Будячиха.

Враз зробилося в машині
Дуже-дуже тихо.
Баба зблідла, а дідусь
Ледь не в`їхав в мерса,
Що по стрічній смузі
Їм назустріч перся.
Мерс – праворуч, ледве встиг,
БМВ подряпав бік,
Тут обидва зупинились…

Далі хлопці не дивились,
В «Жигулі» собі котили.
Дід спитав: - Ви що, здуріли?

А бабуся додала:
-Я, як ще була мала,
Про тих діда й бабу чула
Страшне й нехороше…
Що вони понад усе
Люблять в світі гроші,
Через гроші довели
Стількох до могили,
Через гроші і свої
Душі загубили.
І що навіть імена
Їхні проказати –
Все одно, що нечистого
З пекла викликати.
Ти про пекло слушно мовив.
А вам туди – нащо?
Слухайте, поїхали
До нас в гості краще.
В нас цукерок – п`ять мішків,
Син – директор бази.
Напечу вам пиріжків…

Дід додав одразу:
-На рибалку підемо,
Я місцину знаю:
Отакенні окуні
В сіті запливають.
Я  із них смачнючу юшку
Умію варити.
Більш ніхто так не уміє,
Можу й вас навчити.

Пончик мало не погодивсь,
Та Батончик мовив:
-Дякуєм вам, добрі люди,
На хорошім слові,
Та ми все ж таки поїдем
До баби із дідом,
На зворотньому шляху
І до вас заїдем!

Скрушно мовила бабуся:
-Ах ви ж мої бідні…

Дід озвався: - Молодці!
Характера видно!
Та до нашого села
Ми під`їдем скоро,
Це якраз і сонечко
Сідає в ту пору.
То у нас і заночуйте,
Треба ж десь укритися!

-Дякуємо! Бо слона
Нам не добудитися.



В`їхали у те село,
Як вже темно стало.
Сплячого слона в курник
Хлопчики запхали,
Труну в сінях поставили
Та й пішли до хати.
Повечеряли гуртом,
Дід – одразу спати,
А хлопчики причепились:
-Розкажіть, бабусю,
Що таке страшне ви чули
Про отих…
-Боюся
І згадать їх проти ночі.
Що ж вам розказати?
Вони вже старі-старезні.
Іще я, хлоп`ята,
Як маленькою була,
То їх пам`ятаю:
Вже старі, жили в хатинці
Близько біля гаю.
Ні з ким близько не дружили,
Гроші все збирали,
Хоча й мали повні скрині, -
Так мій дід казали.
Та й від інших це я чула,
Як була малою,
Ще в тридцяті. Не минула
Біда стороною:
То страшні, прокляті роки,
Всі голодували
Так, що й мерли. Бо зерно
Все позабирали.
Так ці дід із бабою
Зробили хатину
На узліссі з сухарів,
І яка людина
Мимо не проходила,
То туди брела, -
І зникала там без сліду,
Наче й не була.
Всі слабкі були, що й ноги
Ледь пересували,
А ці двоє – сильні й справні…

-Що ж вони вживали?! –
Скрикнув Пончик. – Та невже… -
І не скінчив фразу.

-Та… можливо, - і бабуся
Додала одразу:
-Але якби ви, хлоп`ята,
Пожили в ту пору,
То, напевне, не судили б
За таке суворо.
Гірше інше: по селу
Панами ходили,
І хто де ховав зерно,
Зразу доносили.
Мабуть, мали щось за це…
Але час минає.
Як ми тоді вижили,
Я й сама не знаю,
Та вижили. І гадали –
Минулося лихо,
Отоді й на Будяків
Настучав хтось тихо…

   Тільки баба це сказала –
Сковорідка з печі впала,
Й перекинулось відро.

-Їх згадать – не на добро!
То прибули з КГБ
Хатку ту шукати –
Не знайшли навіть і місця,
Де могла б стояти.
Й ми шукали – дітлашня –
Весь ліс прочесали,
Та даремно – мов корова
Язиком злизала.
А була ж! Я бачила,
Підійти хотіла,
Та тримали мама міцно
І не підпустили.
От, а років через п`ять
Почали казати,
Наче знову хтось у лісі
Бачив оту хату.
Дід і баба на той час
Вже з села подались,
Ми не знали, чи й живі,
Хтозна де дівались.
Може, й байки, чи по п`яні
Комусь приверзлося,
Та у селах довколишніх
Знову почалося…
Більше нас, малих, до лісу
Самих не пускали,
Та ще й хаткою тією
Постійно лякали.
А про діда тих і бабу
Ми тоді нерідко
Моторошні історії
Чули від сусідки.
Її хата була скраю,
Дуже близько біля гаю,
І на гай вікно дивилось.
Так вона клялась-божилась,
Що бачила Будяків…
Ляпнула, от лихо!
А із ними то вовків,
То потвор якихось,
Що по стежці йшли у ліс,
І в лісі зникали.
А по селах таки знову
Люди пропадали.
Роки йшли, та не вщухали
Про хатку розмови,
І шукали її в лісі
Ми знову і знову.
А сусідка про доріжку
Часто говорила,
По якій ті дід і баба
Уночі ходили
Від темного лісу
До своєї хати.
Їй не вірили…
-Чому?
-А тому, хлоп`ята,
Що вже хати не було,
Не було й доріжки,
Там такий чортополох,
Що зламаєш ніжки.

-А ви вірите?

-Я – так.
Бо одного разу
Застоялась я допізна
Біля перелазу
Зі Степаном. Повертаюсь –
Аж пси як завили,
Наші і сусідчині.
Я ледь не зомліла,
Як поглянула у двір
До сусідки, - Боже!
Діда й бабу я впізнала,
А із ними… Може,
То мені привиділось –
П`ять вовків сиділи
Перед входом. Незвичайні –
Здорові, масть біла,
За простих удвоє більші.
Я так налякалась,
Притьмом в хату…

-Що ж сусідка?

-Живою зосталась.
Тільки більше нам нічого
Не розповідала,
А молилась і щотижня
У церкві бувала.
І казала, що в молитві
Є велика сила.
А оте своє вікно
Дошками забила.
Хоча шпарка там була…
Потім заміж я пішла,
Перебралась в це село.
А там і понині
Бачать зрідка діда й бабу
І кляту хатину.
Хата вже не з сухарів –
Уся шоколадна.
Синмій бачив рік тому,
Будь вона неладна.
А в селі тім час від часу
Люди пропадали…
Потім там крутих котеджів
Понабудували,
Понаїхали міські,
Всі круті, гуляють.
В них розбірки. Як хто зникне –
Не завжди й шукають.
Хлопчики, рідненькі,
Нащо вам туди?
Краще тут лишайтеся,
Не будіть біди!

-Ну, спасибі! Ви нас так
Заінтригували,
І щоб після цього ми
Там не побували?!
Ви не бійтесь, - мовив Пончик, -
Нам не буде горя.

-От, а ти хотів, дурненький,
Їхати до моря!
Чи ми моря не бачили?
А тут – таке диво:
Ціла хатка з шоколаду!
Мабуть, це красиво.

-І красиво це, і смачно.
Ми, бабусю, дуже вдячні,
Що ви шлях нам підказали,
А то ми б іще блукали.
Де це, кажете, село?

-Біля лісу, де й було.
Далі їдете по трасі,
Там воно, зоветься Рясне.
Ще сусідка та жива,
Підтвердить мої слова.
Та благаю, ради неба –
Не ходіть туди, не треба!

Встав Батончик в повний зріст:

-Пропадають люди,
А всім байдуже! Чи ж так
І надалі буде?
Хто здебільшого зникав?

-Молодь та підлітки.

-І знайшовся хоч один?

-Ні, нема і свідків.
Як і ви ще пропадете,
То легше не стане.

-Не треба, бабусенько,
Думать про погане!
Як казав Наполеон:
Хто не ризикує,
Той і шоколадками
Вдосталь не ласує.

Полягали спати,
Світло погасили.
Старі в спальні, а хлоп`ятам
В залі постелили.
За віконцем – чорна ніч,
Стало лячнувато,
Встав Батончик, аби вікна
Всі позакривати.
Ні зірок, ні місяця –
Темрява суцільна,
І в цій пітьмі чиїсь очі
Дивляться так пильно,
Та ще й світяться – в кущах
Близько біля хати.
Хлопчик друга поманив,
І стали гадати,
Хто це там сидить?

Перша думка – дід Будяк,
Котрим їх лякали.
Будяка вони в вікно
Козлом обізвали,
Відповіді не діждались.

-То не він, гадаю.
Він би щось та відповів.

-Ну тоді – не знаю.
Може, хтось з його вовків,
Або вовкулаки…

-Це навряд, бо тоді виють
Кругом всі собаки.

-Тоді, може, тигр чи лев
В засідці пантрує?

-Перевірим. Кицю-кицю!
Ні. Не реагує.

-Може, слон наш з курника
Виліз та й гуляє?

-Ні, я бачив там замка,
Що й слон не зламає!
Може, дятел?

-Сам ти дятел!

Так перебирали,
А тим часом очі пильно
На них позирали.

-Може, Алекс чергового
Упиря пантрує
Тому й не відповідає,
Бо той ще почує?

-Що ж, таке цілком можливо.

-Так, це очевидно!
Алексе, сховавсь ти добре,
Але очі видно!

Очі зникли, та за мить
Збоку показались.

-І там видно! І там! І тут! –
Хлопці надривались.
Раптом чорна тінь в кущі
Із даху майнула…
Очі щезли, і шипіння
Хлопчики почули.
Потім тупіт, наче бійка,
Аж кущі тріщали.

-Алекс! Лох! Гаси його! –
Хлопчики кричали.
А кого, й самі не знали –
Тінь-бо невелика,
І на звіра більше мхожа,
Ніж на чоловіка.

-Ну що, Алексе, догрався?
Треба б підсобити!..

-Тут, боюся, ми нічого
Не зможем зробити.

-Вийдем хоч та поболієм?

-Та ну його к бісу! –
Мовив Пончик і рішуче
Затулив завісу.
Потім декілька страшилок
Перед сном згадали,
І вже далі без пригод
Преспокійно спали.


…Дід і баба Будяки
У цю ніч не спали:
Радіо старе, розбите
Раптом затріщало,
Хоч і вимкнене було,
Потім свист почувся,
Й крізь поміхи – страшний голос,
Аж дід стрепенувся:
-Діду й бабо, стережіться,
Бо час не чекає:
Труна на колесиках
Ваш край вже шукає!

Дід і баба озирнулись –
Хто б це міг сказати?
Нікого! Дід радіо
Кинувсь вимикати –
Так вимкнене! І, одначе,
Далі провіщає:

-Діду й бабо, стережіться,
Час не жде, спливає.
Труна на колесиках
Вже у вашім краї,
Знайшла його, і тепер
Ваш район шукає!

-Ти придурюєшся, діду?

-Ні.

-Кінчай дурити!
Радіо не ввімкнуте
Не може говорити.
Ти з ним, мабуть, щось зробив?

Аж радіо знову:

-Діду й бабо, не гайтеся,
Кінчайте розмову!
Знайшла труна на колесах
Ваш район, і нині
Вже село шукає ваше
І вашу ХАТИНУ!

Дід розсердився, в вікно
Радіо пожбурив.
Впало у кущі воно,
І з нього похмуро
Виліз Матюкливий Ґном,
Боки потираючи,
Та й усівся під вікном,
Пісеньку співаючи:

«Вперше я не матюкався,
Бути чемним намагався,
Не показував я пальця,
Не кричав «трах-тарарах!»,
Диктором хотів я стати!
Так за що ж мене жбурляти?
Так за що ж летів я з хати
І, як лох, сиджу в кущах?!»

     (Далі жирно викреслено цензурою)


Ранок у селі почався
З півнячого крику,
З розвеселого, дзвінкого
Співу – кукуріку!

-От я тобі покажу,
Як мене будити! –
Після чого став курник
Ходором ходити.
Переляканий дідусь
Вибіг, відмикає –
Звідти в хмарі пуху й пір`я
Слоник вилітає,
За ним півень розлючений,
Сполохані курки…

-Вчасно встиг, а то б курник
Рознесли до цурки, -
Мовив дід і кинувся
Бійців рознімати.
Це йому вдалося, тільки
Коли взяв лопату.
Слоник в хаті заховався,
Півень ходить гордо,
Хвалиться: - Я будь-якому
Слону наб`ю морду!


Слоника два хлопчики
Вилаяли хором:

-Шанувався б, ти ж в гостях,
Як тобі не сором!

Слоник пирхнув, потім спину
Хоботом почухав:

-А чого він гавкає
В самісіньке вухо?

Півня вилаяв дідусь:

-Морда ти свиняча!
От зварити б з тебе борщ
За норов собачий!

-Ти підвищував би, діду,
Свій культурний рівень:
Морда в мене півняча,
І чиню як півень.

Поснідали. Попрощались.
Взяв Батончик віжки.
Бабуся засмучено
Аж сплакнула трішки.
Вийняла два хрестики,
Хлопчикам наділа:

-Хай вас, діти, обминає
Вся нечиста сила!

Слоник каже: - То там що,
Щось таке неладне?

-Так. Зате там є хатина,
Уся шоколадна.

-То вперед! – і слон рвонув,
Поскакав щосили,
Залишаючи позаду
Густі клуби пилу.
Вилетів на трасу –
То не гаяв часу:
По шляху маневрував,
Всі машини обганяв.
Хлопчики трималися
І не висувалися,
Як це небезпечно –
Із досвіду знали,
А усім, кого обгонять,
Ручками махали.
Мимо Алекса машини
Просвистіли кулею,
Білий слон ще й обернувся,
Склавши хобот дулею.

Ось праворуч колія
І вказівник «Рясне».
Повернули – там розвилка.

-Щось мені не ясно,
Чи праворуч, чи ліворуч
Тепер повертати? –
Каже слоник. – Ні в кого
Навіть запитати.

Поніик каже: - Не біда!
Повернем праворуч,
А якщо це не туди,
Візьмемо ліворуч.

Тут розсердивсь білий слон:
-Добре говорити!
Ти сидиш собі, а я
Мушу вас возити!
Що я, йожик, туди-сюди
Бігать без обіду?
Хочеш – сам тягни труну,
А я в ній поїду!

-Добре, добре, не бурчи,
Як старе опудало! –
Мовив Пончик. – І усе ж,
Що робити будемо?

-А давайте почекаєм,
Доки хтось проїде,
То у нього й запитаєм,
Або рвонем слідом.

Стали, ждуть. Аж їде Алекс.
Ледве-ледве заховались,
В кущаж причаїлися,
Лопухами вкрилися.
Апекс ліворуч поїхав,
То й хлопчики слідом.

-Ну й везе нам всю дорогу
Із таким сусідом!
Кілька днів за нами їде,
Чого причепився?

-Він же нечисть знищує,
От сюди й з`явився.

Слоник морду повернув
Та й каже: - Ну, знаєте!
Ви то мертвими здаєтесь,
То раптом сідаєте,
Мені і то лячно стало,
Коли подивився…
Ще й дивуються, чому
Апекс причепився!

-Стоп! А раптом він впізнав,
Хто його лохом взивав,
І отам десь, біля гірки,
Нас чекає на розбірки?!
Слонику, вперед  жени,
Так, щоб він нас не спинив,
Знаєм його штучки хитрі!
Коли що  - злітай в повітря.

Йде дорога темним гаєм,
Ось міст через річку,
А тут вона обминає
Гірку невеличку.
Їдуть, Алекса не видно,
От і слава Богу!


Алекс також гнав щодуху,
Дививсь на дорогу
Позад себе, чи за ним
Труна не женеться?
Он! Щось біле промайнуло!
Чи тільки здається?
От ще лихо – всю дорогу,
Хоч як давав газу,
А вона все тут як тут,
Крутиться, зараза.
То котиться слідом,
Часом обганяє,
А іноді перед носом
Шлях перебігає.
В перший день це було смішно,
Потім дратувало,
А сьогодні Алексові
Уже страшно стало.
Не один раз і не двічі
Він дивився смерті в вічі,
Від реальних ворогів
Захиститися б зумів.
А тут – просто дивина:
Із колесами труна,
Та все слідом! Чи шпигує,
Чи погане щось віщує?
Якби тільки по шосе,
Це було б не диво:
Просто їдуть в той же бік,
Це цілком можливо.
Але ж і сюди звернули,
В кущах зачекали,
А коли проїхав мимо,
То слідом помчали!
Може, капость задумали?
То б іще півлиха,
А так страх у саме серце
Вкрадається тихо.
Бо чекать не знати чого –
То страшніше від усього!

Біля села Рясного
Звівся стрій котеджів,
І один із них якраз
Алексу належав.
Відпочити той хотів,
Лісом погуляти,
Хоча б місяць, а то стали
Вже нерви здавати.
От і гнав тепер щодуху –
Ні пера йому, ні пуху!

Хлопці гірку обминули,
Далі трохи гаєм,
От нарешті і село,
Що вони шукають.
Ось котеджів цілий квартал,
Паркани високі…
Їхали та роздивлялись
Хлопці на всі боки:
Тут така архітектура
Вся різноманітна,
Позбирались всі епохи
Із  цілого світу.
Ось готичний особняк,
Ось хороми княжі, -
Все, що хочеш, танцюй враже,
Як козак накаже!

В котрий двір зайхав Алекс,
Подумки відмітили.
Той їх бачив: «Слава Богу,
Мабуть, не помітили».

За котеджами – село,
Прості білі хати,
Отуди-то і держали
Свою путь хлоп`ята.
За хатами справді – гай.
Хлопці там блукали
Три години, й не знайшли
Того, що шукали.

-Близько лікоть, та не вкусиш!

-Навіщо кусати?
Ходім краще у село,
Можна розпитати.

Повернулися в село,
Знайшли хату скраю,
Вікно, дошками забите,
Дивиться в бік гаю.

-Мабуть, тут.
-Та певне ж, тут.
-Є хто чи немає?
Озовіться!

Та ніхто
Не відповідає.
Тільки вийшов жовтий кіт,
Пухкий, як перина,
Та й помітив їм труну,
Капосна скотина.
А собак в дворі не чуть.

-Будемо чекати, -
Мовив Пончик і обід
Почав діставати.

Десь години через дві,
Приблизно о третій,
Бачать – їде якась жінка
На велосипеді.
На кермі – мішок картоплі,
На спині – гітара,
Ще й ошатний капелюшок,
Мабуть, ще не стара.
Підкотила до воріт,
Хлопці придивились –
Та ж вона стара-старезна,
Здаля помилились.
А вона мішок так спритно
На землю поставила,
Скоса глянула на них –
Чи враження справила?

-Що, дивуєтесь? Мені вже
Скоро дев`яносто!
Можна жити й бідкатись,
Можна жити просто.
Ви до мене – то заходьте,
А я вас чекала:
Рано-вранці піднялася,
Обід зготувала.
Знала: будуть в мене нині
Незвичайні гості!

-Та у нас тут…теє… транспорт…

-То й його завозьте.

-Ой, а ми у вас хотіли
Тільки запитати…

-Це підожде, ну а зараз
Прошу всіх до хати!

На столі вареники,
За столом бесіда.

-Отже, старих Будяків
Хочете провідать?

-Так, і не відраджуйте!

-Та помилуй Боже!
Якщо ви сюди добрались,
Хто відрадить зможе?

-От спасибі вам, бабусю,
Хоч хтось розуміє!
А то всі заладили:
Зламаєте шию…

-Все буває у житті,
Можете й зламати.
Але якщо іноді
Не ризикувати,
Що з вас вийде – боягузи,
Що й плюнути гидко!
Я колись боялась теж,
Згадувати бридко.
Тільки тим огидним страхом
Долі не змінити:
Можна жити і труситись,
Можна просто жити.
Я, як страх з душі прогнала,
Аж молодша зразу стала,
І тепер живу – не каюсь,
І вмирати не збираюсь!
А коли прийде пора,
Може, вже і скоро,
То як з гідністю жила,
То й вмирать не сором.
То яке ж у вас питання?

-Як знайти дорогу?
Ми сьогодні пролазили
Півдня, слава Богу.
А ви бачили чимало
У вікно кімнати,
То, можливо, зможете
Хоч щось підказати.

-Бачила. Ой, бачила –
Бодай би не бачить!
Ще як була молодою,
Все дивилась, значить.
Та ходімте в ту кімнату,
Там і поговорим.

Увійшли. Тут хлопчики
Видихнули хором:
Три стіни завішані
Геть всі образами.
(Бачив щось таке Батончик
У своєї мами).
Дошками вікно забите,
Між ними – щілина,
Вирізана акуратно,
Як в поштовій скрині.
Поруч на стіні бінокль
І труба підзорна,
Крісло до вікна сидінням
В оксамиті чорнім.
Телевізор у кутку
Книжками завалений.
Пончик глянув, запитав:
-Може, він поламаний?

-Так… чи ні… не пам`ятаю,
Не вмикала років п`ять,
Тільки клопоту і маю,
Що пилюку витирать.

-Якщо він поламаний,
Можемо полагодить.

Усміхнулася бабуся:

-Це я вмію і сама.
Та дивитись телевізор
Просто часу вже нема:
Вдень «круті» все приїздять,
Просять завітати.
То дитині переляк
Треба одчитати,
То від шлунку чи від нервів
Зілля заварити,
А часом і кулю вийнять
Чи рану зашити.

-Порчу теж знімаєте?

-Молитви читаю.
В них велика сила є,
Хто-хто, а я знаю.
Скільки так було, що смерть
Впритул зустрічала,
І лишень свята молитва
Мене рятувала.
А не вірила ж колись,
Так біда навчила…

Хлопці ввічливо кивнули:

-Так, ми зрозуміли.

-От і добре. А то дехто
Услід пальцем тиче:
«От дурепа богомільна!»,
Та іще й гигиче.
А себе вважа розумним!
Та коли прикрутить,
Що і лікар не поможе,
То враз тут як тута…
От, то вдень роботу маю,
Ввечері – забаву:
Тут сиджу, спостерігаю,
Знаєте – цікаво.
Все дивлюсь на ліс, дерева,
І вже розумію,
Що кущі, дерева й трави –
Всі вони живії.
Тільки інше в них життя,
На наше не схоже,
Примітивними вважати
Їх ніяк не можна.
То чи варто гаять час
На непотріб різний –
На пияцтво, теревені
Чи на телевізор?
Хто життя довге прожив,
Тим є що згадати,
Але не про телевізор,
Смію вам сказати.
Так що ну його, нехай,
Не треба чіпати,
Якщо хочете, то можу
Вам подарувати!

-Ні, спасибі. Нам в труні
Самим місця мало,
Тільки телевізора
Там не вистачало!

-Так, до речі: в вас труна
Дуже симпатична!
Чом ви взяли собі транспорт
Такий екзотичний?

-Ми не обирали:
Їхали в чім мали.

-То по-іншому спитаю –
Де ви її взяли?

-Друг приніс нам передачу –
Дві труги в лікарню.
Із одної вийшов човен,
А ця – возик гарний.

-От так друг! І чим, скажіть,
Ви його дістали?

-Ми його в труну поклали
Й по пошті послали.

-Інших просто посилають,
А ви ще й по пошті!
Контейнерна перевозка –
Це ж чималі кошти!
Якже він таке дозволив?
П`яний був?

-Зомлілий.
Ми його з Батончиком
Спершу «відрубили»
І, подумавши, що вбили,
Труну змайстрували,
Бантиками зав`язали
І в секту послали.
В них там свято – щось зі смертю…

-Він живий зостався?

-Так, звичайно.

-То вважайте –
Дарунок не вдався.

-Ще й як вдався! Його в секту
Ту завербували
Й розповсюджувати вчення
Їхнє наказали.

-Як?

-По вулицях ходити,
До всіх приставати.
Він ходив і приставав –
До гарних дівчаток…

-Й після цього – він ваш друг?
Друзі – не розлити!

-Він, бабусю, вовкулака,
Що було робити?

-А… Хіба що коли так,
Тоді усе ясно.
Тільки хто ж це? Не Левко?

-Ні.

-Не Мартін часом?
Стефко, Юзик, Радик – ні?
Чи новий з`явився?

-Ярославом його звуть.

-Цей?!! Куди ж він дівся?
Ще з зими не бачила,
Думала – загинув…

-Ні, бабусю, він тепер –
Звичайна людина.

-Жаль, хороший хлопець був.
Він мене в халепі
Виручив: сховав від німців
У старому склепі.
Повік цього не забуду,
Я їх теж ховала
Від отого… Алекса
У своїх підвалах.
Або взимку завітають,
Просяться погрітись,
Що ж, пущу – живі істоти,
Куди від них дітись!

-І не страшно вам хіба?

-Ну, вони ж не лохи,
Якщо навіть і голодні,
То думають трохи:
У наступний раз прийдуть ,
А мене немає, -
Хто ж тоді їх обігріє,
Хто їх заховає?
Шкода, шкода – Ярослава
Не побачу більше,
Тепер, мабуть, і листа
Мені не напише…
Передайте хоч привіт,
Як стрінете знову,
Від бабусі Ганни.

-Добре!
От вам наше слово.
І усе-таки, бабусю,
Покажіть дорогу,
Як знайти нам Будяків,
Ви ж знаєте трохи?

-Знаю, але саме трохи, -
Бабуся сказала. –
Непряма туди дорога,
Я там не бувала.
Я лиш бачила в вікно,
То й ви подивіться.

Хлопці разом до шпаринки
Наблизили лиця.

-Що бачите?

-Ліс, ялини,
Зарості шипшини,
Ще й густий чортополох
Поблизу хатини.

-Там, де той чортополох,
Була їхня хата,
Та знесли її до цурки
Іще у тридцяті.
А від неї йшла стежина
Пряменько до гаю,
Будяки по тій стежині
Ще й досі гуляють.

Здивувались хлопчики :
-Як це розуміти?
Тут нема і натяку…

-Як хочете, діти.
Непряма, кажу, дорога,
Я там не ходила.

-Може, є якийсь секрет,
Щось вони робили?

-Не бачила. Та погляньте
Іще раз у дірку:
Що бачите?

-Ліс, ялини,
Трохи далі – гірку
Одиноку, невеличку.
Ми як прохздили
Мимо неї, по дорозі
Алекса зустріли…

-Справді, гірка одинока.
Ліс тут превеликий,
Але інших гір у ньому
Не було одвіку.
Але ти, Батончику,
Дещо пам`ятаєш,
То давай, напружуй пам`ять,
Ти там був, ти знаєш!

-Був, звичайно, та давно.
Пам`ятаю гори,
Ліс великий, їхню хату,
Потічок прозорий.
Може, це не тут? Бо ж гори
Не могли пропасти!
Я їх добре пам`ятаю,
Високі, скелясті.
Скільки ми поїздили -
Таких не стрічали.

-І усе-таки це тут, -
Бабуся сказала.

-Як же нам туди попасти?

-Вам пораду дати?
Слід велику впертість мати,
З путі не звертати.
Тільки той, хто не відступить
Від своєї цілі,
Щось зуміє, й не інакше!
Все сказала, милі.
Непряма туди дорога,
А тому, хлоп`ята,
Треба рухатись вперед,
В боки не звертати.
Зрозуміло?

-Зрозуміло,
Що усе в тумані…

-Ну, не передумали?

-Що ви, бабо Ганно!

-А живіть поки що в мене,
Я вам буду рада!
То ви кажете, що знову
Стріли того гада?

-Це якого?

-Алекса ж.

-Так.

-Приїхав знову…
В мене з ним про Будяків
Теж була розмова.
Віе шукав їх, не знайшов,
Прийшов розпитати.
Я сказала, що не знаю,
Спровадила з хати.

-І навіщо так зробили?
Будяків вам шкода?

-Шкода? Ні, не в тому річ,
Тут інша пригода:
В мене тоді вовкулаки
Біля пічки грілись.
Він прийшов, вони – під стіл,
Ледве помістились.
Скатертина ж хоч і довга,
Та не до підлоги,
Я злякалась, що помітить,
Ой, досі тривога.
Тому я його зустріла
Не вельми привітно:
Якщо чесно, то послала,
Що звідси й не видно.
Стукай, гал, коли заходиш,
Де тебе навчали?!
Вовкулаки – інше діло,
Ті завжди стучали,
Ввічливо вітались,
Дозволу питались.
Як тут не пустити –
Усі хочуть жити!
Він тоді шукав-шукав
Будяків по лісу,
Та й поїхав. Тут потрібно
Впертості до біса!
Що ж тепер, цікаво, хоче?

-Тут котедж у нього.

-То він що, сюди надовго?
Не хватало цього!
От, хотіла я сьогодні
Трохи відпочити,
А тепер іще прийдеться
Декуди сходити.

-Ну, а ми не гаєм часу! –
Хлопці піднялися,
Запрягли в труну слоняру,
І мершій до лісу.

А бабуся встала,
Трохи покректала,
Та лайнула себе:

-Оцього – не треба!
Якщо треба десь сходити,
Значить, слід сходити.
Можна жити крекчучи,
Можна просто жити,
Можна і не жити зовсім,
А лежать стогнати! –
І легенькою ходою
Бабця вийшла з хати.
На покинутий цвинтар
Почимчикувала –
Кілометри півтори,
Для баби – чимало.
Старовинний склеп знайшла
В готичній манері,
А на ньому – новісінькі
Броньовані двері.
Довго стукала бабуся,
Та безрезультатно.
Зрештою почувся голос:

-Будь усе неладне!
Навіть серед біла дня
Не дають спокою!

Аж розсердилась бабуся:

-То й спи, бог з тобою!

-Ой! Пробачте, пані Ганно! –
Двері відчинились.
Та старенька не зайшла,
Назовні лишилась.

-Я всього на пару слів:
У Рясному – Алекс!
Зайшла оце попередить,
Щоб біди не сталось,
Ти вже інщим передай,
Мені йти далеко…
Це ти, Стефко, вчасно двері
Навісив на склепа.

-Спасибі вам, пані Ганно,
Я вам дуже вдячний!
Двері я в цю ніч навісив,
Бо було так лячно…

-Знову Кінга начитався?-
Сміється бабуся. –
Все читає, потім скиглить:
Темряви боюся!

-Не вгадали! Я не Кінга –
Лавкрафта читаю!

-Добре, добре! Буде страшно –
Приходь, заховаю.
Хоч куди таке годиться –
Упир темряви боїться!

-Не лякайте, пані Ганно,
Яке страшне слово!
Головне – удень спокійно,
Тихо та чудово.
Вдень прийде хіба що Алекс,
Але що він зробить?
Постріляє або спалить,
Що ж, таке вже хобі
.Той раз книжку «Вій» спалив…

-Ну і правильно зробив!

-Я нову ледве дістав
І кінцівку дочитав…
Уночі буває страшно,
Сам себе боюся.

-Спи уже, вампір Кошолкін, -
Мовила бабуся
Та й пішла собі в село.
А як сонечко зайшло,
До покинутого млина
Подалась зухвало,
Мабуть, там іще когось
Попередить мала.
Потім у якісь руїни,
До болота, в праліс, -
Одним словом, всі дізнались,
Що приїхав Алекс.

Повернулася додому
Стомлена до краю,
Та ще лізе на горище,
Когось там шукає,
Так, свого домовика,
Ще й йому сказала,
Ледь до ліжка доплелася
І без сил упала.


Другий день котили хлопці
По густому лісі
Прямо; слоник десь злетить,
А десь перелізуть.
Поясняли вже вдесяте
Слонику дорогу,
Але він не докумекав,
Як і перш, нічого.

-Як дорога непряма –
Нащо хать прямо,
Не звертати, якщо навіть
Попадеться яма?
І чи довго ще трястися
До тієї хати?

Пончик каже: - Тут ослячу
Впертість треба мати!

-Ах, ослячу? Ну нарешті
Мені зрозуміло! –
І став наче вкопаний,
Усміхнувшись мило.

-Чого став, коти.

-Не буду!
Не вмію, не хочу!

-Ти не так все зрозумів! –
Вигукнув Батончик.

-То пояснюйте точніше,
А то – пояснили!
Може, то не я, а ви
Не так зрозуміли?

Хлопчики перезирнулись:

-А що? Баба Ганна
Пояснила неконкретно
І вельми туманно.
То можливо, він і правий?
-Що ж, постій часину,
А ми підем, пошукаєм,
Чи не тут хатина.

-І самі усе з`їсте?!

-Не вистачить місця.
Ми ще й не знайшли нічого,
Він зібрався їсти!

Відійшли, ідуть по лісу,
Дивляться довкола.
Раптом бачать – серед лісу
Невелике поле.
Пончик обі щось спіткнувся:

-От кляте коріння!

-Сам ти лох! – відповіло
Із трави створіння.
Придивились – підліток,
Тільки в камуфляжі,
А лице брудне-бруднюще,
Мов валявся в сажі.

-Ти чого тут повзаєш?

-Це не ваше діло! –
Відповів той і поповз
Від них так уміло,
Наче зроду не ходив,
Як нормальні люди.
Миттю зник поміж трави.

-Що це таке буде? –
Пончик крикнути хотів,
Шоб він повернувся,
Але тут уже Батончик
Об когось спіткнувся.
Аж іще один такий
У траву метнувся,
Потім третій і четвертий
Проповзли на пузі,
Та так ловко!

-Чудасія, -
Подумали друзі,
Та й пішли собі по полю
Повільно-повільно,
І усе собі під ноги
Дивилися пильно.
Хоч як пильно, все одно
Часом спотикались
Об отих у камуфляжі.

-Звідки вони взялись?

Траплялися хм під ноги
І хлопці, й дівчата,
Були такі замазури,
Що й не розпізнати…

Об одного отакого
Батончик спіткнувся,
Не втримавши рівновагу,
Впав та розтягнувся.
Скочив, та як в духопелить
Під зад:
-Ах ти ж блазень!
Ти ходить нормально можеш,
Нащо оце лазить?!

Той в траву хотів гайнути,
Та хлопці тримають.
Пончик каже: - Ти не чуєш,
Що тебе питають? –
І також дав копняка.

Той нарешті каже:

-Ми – організація
Пластунів відважних!

-Пластуни? – спитав Батончик. –
А що це за птиця?

-Пластунів не знаєш? Сором!

-Мовчи вже, тупиця! –
Мовив Пончик, не даючи
Йому закінчити: -
Треба зоологію
В школі краще вчити!

-А, рож денним повзати
Не дано літати?
А як вам вдалось людську
Подобу прибрати?
Чи тут магія яка?

Той кричить: - Іди ти!
Повзать по-пластунському
Ми вчимось півліта.

-І багато вас таких?

Той відповідає:

-Так, багато, цілий Пласт! –
І в кущі тікає.

Перейшли хлоп`ята поле,
Знов зайшли до лісу,
«Пласт» той бачили – юрба
Бруднюща, мов біси.

-Я чогось не розумію –
Люди чи не люди?
Отак лазить все життя
На карачках будуть?

-Все – не будуть, - мовив Пончик,
Підходячи ближче. –
От ідилія – всі рівні,
Ні вищих, ні нижчих.
Ну, привіти, плазуни!
(Ох тут і багнюка!)
Ви не бачили – десь тут
Я впустив гадюку?
Ой, та он вона, ловіть!

…Вереск, крик – схопились
Геть усі на рівні ноги,
В різні боки змились.

-Хто сказав – рожденний повзать
Не може літати?

-Горький.

-Та то він не вмів
Змія запускати!


По деревах дуже спритно
Білочки стрибають,
Але часом і у них
Промахи бувають.
Із ялини на березу
Білочка летіла,
Кимсь зачеплена гіллячка
Як цвьохне щосили,
І нещасна білочка
На землю б упала,
Якби Пончик і Батончик
Її не спіймали.

-Пончику, ну ти й незграба –
Зачепив гілляку,
І вона заледь не вбила
Білку, як собаку!

Пончик виправдовувався:

-То не я, то вітер…

Білочка на гілку стриб:

-Спасибі вам, діти!
Як вас звуть?

-Батончик.
-Пончик.

-А мене – Конкретна.

-Це ім.`я чи прізвище,
Якщо не секретно?

-Ні, це доля! – й білочка
Сумно усміхнулась,
На всі боки сторожко
Звично озирнулась,
Та й говорить хлопчикам:

-От ви подивіться:
Може, схожа я на Нессі
Або на жар-птицю?

-Ні, не схожа.

-Та чомусь
Інших не чіпають,
А мене всі ловлять, ловлять,
Ні за що хапають.
Без розбору віку й фаху,
Бідні і багаті –
Норовлять усі Конкретну
Білочку спіймати.
Спокою нема ніколи,
Вічно хтось женеться…
Ну, біжу, бо вже й сюди
Хтось іде, здається.

Та й побігла. До слона
Хлопці повернулись,
Сидів слоник край дороги,
Тримаючи вулик,
Вже порожній.

-Пасічники, -
Каже, - пригостили,
Ні, не той, не наркоман, -
Інші проїздили.

-Виканючив?

Слоник аж
Скочив спересердя:

-Ні, за те, що врятував
Я їх від ведмедя!

-Як це сталось?

-Та їхали
Ті на возі мимо,
І така оказія
Сталася із ними:
Вісь на возі тріснула,
Колеса злетіли,
Аж ведмідь вилазить з лісу
Та реве щосили!
Та прямісінько до меду,
Що стояв на возі.
Хазяї у паніці…
Я й став на дорозі:

«Неважка це, - кажу, - справа,
Лохів оббирати,
Ти мене, гладке чувирло,
Спробуй наздогнати!»

Він мене коли побачив,
Все забув, як видно:
Треба ж – цілий слон медовий,
Мрія заповітна!
То  й погнався. До урвища
Добігаю, значить,
Вниз стрибнув та й полетів.
Але він не бачить,
Що лечу я. думав, мабуть,
Що впав та й розбився.
То він десь знайшов доріжку,
Донизу спустився,
І давай мене шукати,
Мабуть, ще шукає.
А мене вгостили медом,
Сиджу, вас чекаю…
Ну а ви що бачили,
Де ви побували?

-Та так… Пластуна побили,
Білочку спіймали.

-Білочку? Яку?

-Конкретну.

-Ну ви і даєте!
А я вас ще й поважав,
Думав, що не п`єте!
Стоп, а як ви примудрились
Плазуна побити?
І за що? Природу треба
Берегти й любити,
І тварин не ображати
Навіть випадково…

-То не звір був, а людина.

-Тоді все чудово!


Поїхали далі, слоник все питає:

-Довго ще?

-Туди доїде,
Хто терпіння має.
Може й довго – ти ж плетешся,
Як віслюк кульгавий!

…От у цьому був Батончик
Аж ніяк не правий.
Та нічого не сказав
На це слоник білий,
Вирішивши довести
Не словом, а ділом.
Як рвоне! Аж вітер в вухах,
Слон - бігун бувалий,
Хлопчикам паски безпеки
Життя врятували,
Це без перебільшення,
Упали б – убились,
А так цілими зостались,
Тільки відрубились
З тох несподіванки
Обидва одразу.
Тільки слон  того не бачив:
Пестячи образу,
Думав гнівно: «Я їм винен!
Не знають дороги,
А на мене звалюють!
До біса на роги
Відправляйтесь краще в гості,
Там якраз вам місце!»

І летів слоняра в люті
З швидкістю за двісті.
Ліс скінчився, навкруги
Степові простори,
Хлопчики прочумались –
Попереду море!

-Стій, слоняро! Тормози!

Тільки хто б же слухав!
Слоник полетів над морем,
Розправивши вуха.
Мимо чайки, альбатроси –
Крутять біля скроні,
А внизу десь сірі хвилі
Котяться солоні.

-О, летючий корабель! –
Чайки реготали,
І за ними, немов екскорт
Почесний, літали.
От одна і доліталась –
З маху у слона впилялась,
І він разом із труною
Познайомився з водою.
Упряж скинув і злетів
Повище у небо,
Бо йому, медовому,
Мокнути не треба!
А от хлопчикам важкенько
Прийшлося в ту пору,
Адже плюхнулась труна
Колесами вгору,
І оті паски безпеки,
Що їх рятували,
Цього разу замалим
Вбивцями не стали.
Слон літає, верещить,
Та не допоможе,
Тому що як впаде в воду,
Вже злетіть не зможе.
Один раз вдалось – це дивно,
Напевне, з гарячки,
Та слон, зрештою, не чайка
І навіть не качка.

-Поможіть! – горлає слоник,
Та марна надія,
Жодного човна, і берег
Десь далеко мріє…

Тут би хлопчикам і край.
Тільки, слава Богу,
Звідкіля ніхто не ждав,
Прийшла допомога:
Раптом пара сильних рук
Труну підхопила
І в положення нормальне
Поставила вміло.
Хлопці жадібно хапали
Ротами повітря,
Віддихавшись, Пончик крикнув:

-Слон, дурна макітра!
Досить тобі верещати,
Ніхто ж бо не слуха!
От глухий… Заткнись, кажу,
Вже заклало вуха!

Слон почув. Униз поглянув –
Ледь не впав у воду:
Хлопчики живі а поруч
Предивна істота:
Хвіст гнучкий, немов у риби,
Плавники на спині,
А на грудях із хітину
Захисні пластини.
Руки схожі на людські,
Так само й обличчя,
Хоч і видно – не людське,
Однак симпатичне.
Кольору брунатного
Та морська істота…
Витріщилися і хлопці,
Мов два ідіоти:

-Теє… здрастуйте… спасибі…
Хто ви? – запитали.

Тут до слоника дійшло:

-Не бачив русалок?

А істота каже: -Справді,
Зовуть мене люди
Хто морською дівою,
А хто морським чудом,
Хто й русалкою – в людей з цим
Проблеми не стануть.
А уже як намалюють,
То аж вуха в`януть!

-Нам русалкою звичніше,
Ви вже вибачайте…

-Та зовіть хоч чайником,
Лиш в піч не саджайте!

-Дякуємо вам! Від смерті
Ви нас врятували.
Якщо чесно, ми русалок
Не так уявляли.

-Ну, я моряків також
Іншими вважала,
А вже кораблів таких
Зроду на стрічала.

-Але ж це не корабель, -
Хлопці розгубились, -
Це… машина. Ми летіли
Й в море приземлились.

-Як з розумними людьми
Добре говорити!
Тут є близько острівець,
Можна відпочити.
І, вхопившись за голоблі,
Потягла так спритно,
Що по небу слон за ними
Відставав помітно.
Став просить: - Пустіть в труну,
Бо впаду і потону!

Пончик йому відповів:

-Так тобі і треба!
Долітався, розумнику,
Думав лиш про себе!
Втім, сідай.

-Не втопите?

-Я тебе, зараза,
Коли вернемось додому,
Втоплю в унітазі!
Слон заліз, і понеслися
У відкрите море
Щвидко-швидко, зник і берег
За обрієм скоро.
Чайки гратись намагались,
Та скоро відстали,
Хлопці їм за звичкою
Услід помахали.
Ось і острівець – вершина
Підводної скелі,
На ньому три дерева
Зростають дебелі.

Хлопчики розвісили
Одяг свій сушитися,
Витягли труну на берег,
Та й сіли погрітися.
А русалка вийшла також –
Мала спеціальні
Плавники, й по суходолу
Рухалась нормально.
На зігрітий сонцем камінь
Уляглась ліниво,
Хлопчики очей не зводять –
Справді морське диво!

Шоб мовчанку ніякову
Якось подолати,
Спитав Пончик: - А ви правда
Вмієте співати?

-Трохи вмію, -
Й заспівала,
Та так ніжно й чисто,
Що здавалось, то проміння
Бринить золотисте.
Хлопчики такого співу
Ніколи не чули,
То й стояли вражені,
Геть про все забули.
Понесли чарівні звуки
Їх в світи високі,
Де нема ні зла, ні страху,
Де краса і спокій,
І якщо якась гидота
У душі ховалась,
То тепер, мов на долоні,
Її видно стало.
А ворога якщо видно,
То й знищити легко.
І летіли знов у мріях
Хлопчики далеко…
От що музика уміє!
А хлопці, до слова,
Чули музику й раніше,
Та здебільш попсову.

От русалонька замовкла,
Сіла, склавши руки.
Хлопців привели до тями
Більш реальні звуки:

-Поможіть! Тону! Рятуйте! –
Звав знайомий голос.
Хлопчики, зітхнувши тяжко,
Глянули довкола, -
Неприємно в світ суєтний
З царства мрій вертати,
Та прийшлось до моря бігти,
Слона витягати.

…Ох, нелегка була це робота –
Мов з болота тягти бегемота!

Слоника повісили
За вуха сушитися,
А самі, геть мокрі, сіли
Знов на камінь грітися.
Слон з гілляки обізвався:

-Шаровна русалко!
Чи ви б не могли… пардон…
Коли вам не жалко,
Якщо вам захочеться
Знову заспівати,
Не могли б, кажу, зарані
Нас попереджати?
Я стояв над урвищем,
На хвилі дивився,
І від несподіванки
У море звалився…

Пончик крикнув: - Виси мовчки,
Титанік нещасний!
Не зважайте, ваша пісня
І справді прекрасна.
Не дарма ж бо мореплавці
Легенди складали
Про сирен, що всім співом
Їх зачарували.
А я думав – то брехня…
Чи не ваша це рідня?

Враз русалка спохмурніла,
Та й каже: - Бувало,
Оті ваші мореплавці
До нас підпливали.
Ми ж, коли співаємо,
Про все забуваємо,
І про небезпеку –
А чути ж далеко!
А вони – скоріш до нас,
Думають – дівчата,
А от наміри у них –
Краще не казати…
Та побачивши, що ми
На жінок не схожі,
І що їхні наміри
Здійснитись не можуть,
Називають потворами,
Норовлять убити
Чи спіймати та продати –
Отаке-то, діти.
Ми виходимо на рифи
Чи підводні скелі,
Що назовні визирають –
Там наші оселі.
Кораблі на тії рифи
Часто налітають –
Моряки ж, як нас почують,
Геть мізки втрачають.
А потім ще всім розкажуть,
Що тут морські діви
На загибель кораблі
Приманюють співом,
Що пливуть вони на рифи,
Наче під гіпнозом.
Та їм, діти, дещо інше
Затьмарює розум!


Хлопці ледь не плакали –
Так їм стало жалко.
Слоник з дерева озвався:
-Не сумуй, русалко!
То такий вже рід людський:
До усіх, хто інший,
Вони ставляться не краще,
Або й значно гірше.
Хоч їх лайку взять – свиня,
Корова, кобила,
Козел, віслюк…
Ці ж тварини
Вірно їм служили,
Життя для них віддавали –
І така їм дяка!
Хто із друзів найвірніший?
Правильно, собака!
А людину так назви –
Одержиш ні за що.
Думає, й цілком серйозно,
Ніби вона краща!


Хлопчики, таке почувши,
Разом пригадали,
Скільки разів Алекса
Биком обзивали.
І Батончик раптом скрикнув:
-Ой, гроші, мобілка!
І подерся за штанами
На високу гілку.

Грошики сушитися
На траві розклали,
А мобілка від води
І не постраждала.
Все-таки, щоб перевірить,
Алексу дзвонили,
Обізвали бегемотом,
Зв`язок відключили.

Дивувався Алекс –
Що це з ними сталось?
Це прикол у хуліганів
Новий появився,
Чи щось інше? І в дзеркало
Довгенько дивився…

А русалка все дивилась
Мрійно в небо синє.

-Ви – мов пам`ятник казковій
Отій героїні!

Ой, не слід Батончику
Було це казати:
Як образилась русалка,
Що й не передати!
Скрикнула:

-Та хай він лусне!
Століття минають,
А ту кляту побрехеньку
Усі люди знають!
Постарався, написав,
Зробив собі славу!
Отаку писать гидоту
Хто дав йому право?!


Хлопчик глянув винувато,
Запитав несміло:

-Вибачте, а чим ця казка
Вам не догодила?

Та ударила хвостом,
Витягнула спину:

-Глянь на мене! Ти таку
Взяв би за дружину?
Сам хотів би стать таким
Ради цього шлюбу?

Мовчать хлопці, бо бояться
Відповісти грубо.
В повній тиші з дерева
Слоник обізвався
(Зміг же буть дипломатичним,
Коли постарався!):

-Ви прекрасні, безумовно,
У своєму роді,
Та не варто суперечить
Матінці-природі!
Хто ким вихований, тим
Бути і бажає,
І собі зі свого виду
Пару підшукає.

Хлопці мовчки закивали.

-Згодна я з тобою:
Людям місце на землі,
А нам – під водою.
Ми ж – не люди й не рідня їм!
То якого хріна
Про ті збочення русалка
Мріяти повинна?!
Голос свій за це віддати!
Ну, вже вибачайте,
В нас таких дурних нема,
Деінде шукайте!
У піснях – душа вся наша,
А без них русалка,
Наче дзвін без язика,
Викинуть не жалко!
А той Андерсен наш рід
Осоромив люто:
Мов русалки – то якісь
Дефективні люди,
І що стати людиною –
То для них за щастя!
І такими нас вважають,
Матері їх трясця!
Своїй дівці риб`ячого
Хвоста причепили,
Причепіть ще заячого
Хвоста до кобили! –

І хвостом забила гнівно.
А як вгамувалась,
То сказала:

-Втім, одна
Історія сталась…
Як той Андерсен дізнався,
Знати б я хотіла.

-Що, невже якась русалка
Принца полюбила?

-Полюбила? Ні, навряд.
Років тому  з триста
Понесло його у море,
Прекрасного принця.
Прекрасного, як казали
Придворні лакизи,
Та з дурною головою –
Вічно десь улізе.
То запреться десь на скелю,
Круту та високу,
А  спуститися не може
Із жодного боку.
Що прийде йому в макітру,
Зарані не знають,
То півдня його шукають
І півдня знімають.
Раз пішов на полювання –
Не сказав нікому.
А коли увечері
Не вернувсь додому,
То пішли його шукати,
Цілу ніч шукали
І знайшли – застряг в норі.
Весь день витягали.

Раз побачив, як коваль
У кузні працює.
«Це ж і я отак зумію, -
Про себе міркує. –
Бам, дзень – і готово!
І що тут уміти?»

Узяв молот та й ударив
Так несамовито,
Зо той молот відлетів
І його по лобі вгрів.
Спухла гуля здоровенна,
Розсердився він страшенно,
І, мабуть, щоб відомстити,
Почав молотом гатити.
Розклепав на друзки молот,
Все у кузні потрощив,
А на чолі вінценоснім
Сорок вісім гуль набив.
Зате потім всім хвалився,
Що у кузні потрудився.
А коваль журився й плакав,
Дивлячись на цей погром:
-Буде так по всій країні,
Коли сяде він на трон!

Ну, не треба буть пророком,
Щоб це зрозуміти,
Серед королів бували
Ще й гірші бандити…

Та до біса політику!
Цей мудрило, значить,
Якось біля берега
Корабель побачив.
Капітан між скелями
Вів його уміло,
Кожен з членів екіпажу
Робив своє діло.
Принц поглянув, посміявся
З їхньої роботи:

-Корабель цей споряджали,
Мабуть, ідіоти!
Отаке мале суденце,
А людей до біса!
І яка від всіх їх користь –
Так, аби товклися!
Всі там, видно, дурноверхі,
Й капітан так само:
Ач, то вправо гне, то вліво –
Не може йти прямо!
Ой дурні! Та я б і сам
Міг би вести судно!

І погрозу виконав. Коли стало нудно,
То на пристань він пішов,
Кораблів там не знайшов,
Взяв рибальського човна
І в море подався.
А ніхто того не знав,
Куди він дівався.
А збирався в плавання
В далекі країни,
Тільки налетіла буря –
Мало не загинув.
Перекинувсь принців човен,
Сам ледь не втопився,
Тільки під щасливою
Зіркою родився:
Там якраз одна русалка
Мимо пропливала,
Та й побачила, що тоне,
І їй шкода стало.
Ми в діла людські не любим
Взагалі втручатись,
Та жива істота гине –
Не слід відвертатись.

Витягла з води примурка,
Вкинула у човен,
Дотягла до берега,
І – бувай здоровий!
А він спершу здивувався,
Що воно за диво?
А вже потім здогадався:
Та це ж морська діва!

А титм часом на березі
Зібрались рибалки,
І точилася між ними
Страшна перепалка.
У одного пропав човен,
Куди б міг пропасти?
То тепер і сперечались,
Хто ж це встиг украсти?
Обшукала увесь берег,
Все село і скелі –
Нема ніде, то й лаялись,
Злі та невеселі.

Коли бачать – зниклий  човен
Стоїть на приколі,
З нього якесь мокре чмо
Вилазить поволі.
Зникли весла і всі снасті,
Що в човні лежали.
Вже хотіли чмо побити,
Та принца впізнали.
Вони його добре знали:
Знімали ж зі скелі,
Із криниці витягали,
І в корчмі веселій,
Скільки раз було, ловили
В винному підвалі
На гарячім. Раз з пивної
Діжки витягали –
Він, дурило, там сховався.
А рибальські сіті,
Якщо тільки хтось розвісить,
Аби просушити,
То той принц – і де він брався! –
Вічно в них запреться,
Заплутається ф лежить,
Поки хтось наткнеться.
Просто бич якийсь! І принца
По лобі ж не тріснеш,
А саджай його в візок
Та відвозь у місто…

Тут побагровів від люті
Рибальський старшина:

-Як ми не допетрали,
У чому причина?!
А вже ж вчені – й не змогли
Самі здогадатись,
Що ото його високість
Хтіла покататись!
Одного не розумію:
Як він не втопився,
Як до берега без весел
Цей тюхтій прибився?

Мокрий принц, задерши носа,
Став в бундючну позу:

-Це не важко анітрохи,
Якщо маєш розум!

-Так ото ж бо – якщо маєш… -
Почав був рибалка.

-А мене до берега
Підвезла русалка!

І почав розповідати,
Як по буревію
Він у море вийшов, виклик
Кинувши стихії,
Як боровся зі штормами,
Як долав простори,
Як русалочку зустрів
У відкритім морі,
І вона його красою
Й міццю милувалась
І дружиною йому
Стати набивалась.
А була вона… Пардон,
Вам ще років мало…
Ну, така, як то малюють
В глянцевих журналах
Для дорослих.
Та рибалки
Тільки реготали
І принцові непристойні
Поради давали,
Ідіотом обзивали,
Пальцями крутили…

А у замку цю розповідь
Інакше зустріли.
Там всі в захваті були,
Все на віру прийняли.
Цілу ніч горіло світло,
В палаці не спали,
А все принцові відвагу
Й силу вихваляли.
Принц із себе великого
Корчив Казанову,
І від дам високородних
Не чував відмови…

То і Андерсен, напевне,
Чув цю побрехеньку,
І також, не думаючи,
Повірив швиденько.
То писав би уже й далі,
Як той принц женився
На сусідській королівні,
Сорок літ дівиці.
І як потім сів на трон,
Що в країні стало!
Але то вже не казки –
Розділ криміналу…

Тихо хвилі хлюпали,
Сонце пригрівало,
Хлопці не помітили,
Як і задрімали.
Прокинулись за годину,
Близько до обіду.
Коли дивляться – русалки
Немає і сліду.

-Де ж вона?

-Мабуть, у морі.

-Ой, а нам як бути?
Хто нас вивезе на берег?
Може, слід гукнути?

-Що ж вона тобі – візник,
Найнялась возити?
Врятувала – і спасибі,
А ти – нахабніти!
Чи ти теж як принц прекрасний…

-Хто, я – принц прекрасний?!
А ти… сам ти принц прекрасний,
Ідіот нещасний!

-Що! Ах ти ж… - та не зумів
Пончик слів дібрати,
Довелось слону водою
Бійців розливати.

-Припиніть-но! Знайшли час
Розводити чвари!
Краще гляньте: на обрії
Згущаються хмари.
Треба звідси вибиратись,
Бо почнеться злива!

-Добре, потім розберемось, -
Усміхнулись криво,
Та й без роздумів труну
Спустили на воду,
Кинули слону шлею,
І  геть від негоди
Подалися. Правда, слоник
Утомився швидко:

-Що я вам, бурлак на Волзі?!
Землі ще й не видко!

-А куди ми пливемо?

-Та я звідки знаю! –
Приземлився у труну,
Та й відпочиває.
Хлопчики перезирнулись –
Як же тепер бути?
Ні вітрил у них, ні весел…
Із цієї скрути
Виручили їх штани,
З Батончика зняті;
Довелось з кишень мобілку
І гроші виймати.
А щирокі дві штанини
Між собою зшили,
Та й з`явилось у труни
Чудове вітрило.



…Сидів Пушкін, задумавшись,
У своїй кімнаті,
Аж рука сама собою
Почала писати:
«Вітер по морю гуляє
І кораблик підганяє.
Ані весел, ні керма,
А тому, що це труна!»

Пущкін глянув: - От так вірші!
Не писав я зроду гірше!
Й що за рима – до керма
Більш римується «нема».

Він аркушик новий взяв,
І скоріш переписав:
«…ані весел, ні керма,
Та ще й розуму нема!»

-Стоп, а нащо це пишу я?
Мов за мене хтось віршує,
Рима он яка гидка,
Та ще й тема не така!
Знак згори? Слід розібратись,
І у чому річ, дізнатись.
Так, кораблик – це труна,
Ні вітрил, ні весел…
Стоп! А може, це ота,
Котра на колесах?
В ній по сходах ще ганяли
Пончик і Батончик,
А тепер поперлись в море…
Так, вона це, точно!
«…Та ще й розуму нема!» -
Все зійшлось достоту.
Це вони, в труні у море
Вийшли, ідіоти!
А у морі стало скрутно,
Треба рятувати.
Хоч і лохи стопроцентні,
Та добрі хлоп`ята.

Тільки Пушкін сам зробити
Це ніяк не зможе,
Треба когось попросити,
Хто їм допоможе.
Та кого ж – не санітарів,
Що відкрили пляшку,
І не привид, що ночами
Тут зітхає тяжко,
Лікарі теж не годяться –
В них повно роботи…
І в якому, власне, морі
Ті два ідіоти –
В Чорнім, Білім чи Червонім,
Чи десь в океані?
Так, відставить паніку,
Геть думки погані!
Є у Пушкіна аркушик –
Хлопці загубили, -
А на ньому телефони,
Номери мобілок.
Може, там у хлопців друзі,
Що в біді не кинуть,
А помчать на допомогу,
Не дадуть загинуть?

Пушкін в ординаторську
Нагору піднявся,
Закрив двері на засувку
І дзвонити взявся.
З першим номером було
Виведено : «Алекс – лох!»
Пушкін туди подзвонив,
Йому Алекс відповів:
-Алло.

-Вибачте, шановний Алекс,
Що я вас турбую!
Труна на колесиках
У морі дрейфує,
В небезпеці ваші друзі,
Бо ж там урагани…

-А ви хто, пробачте?

-Пушкін.

-Ах ви ж хулігани!
Теж мені, знайшлися друзі,
В труні я їх бачив!
Я до вас ще доберуся! –
Кінець передачі.

«Справді лох», - подумав Пущкін,
Чуючи, як в двері
Гатить хтось і лається
В поганій манері.
Ще один набрав він номер, -
Червоними рисками
«Дід і баба Будяки»
Там було написано.


…Дід і баба Будяки
Край столу сиділи
І прощось поміж собою
Стиха говорили.
Раптом їхній телефон
Дореволюційний
Затремтів, і всі почули
Дзвінок мелодійний.
Баба й дід перезирнулись,
Піднялись тривожно , -
Хто б це? Трубку дід узяв:

-Алло, діда можна
Або бабу - Будяків?

-Слухаю уважно.

Пушкін подих перевів
І нарешті каже:

-Діду й бабо Будяки!
Ох, час не чекає…
Труна на колесиках
По морю блукає,
Де – не знаю, тільки ж це
Страшна небезпека!
Ні вітрил нема, ні весел,
І, мабуть, далеко.

Дід аж зойкнув з переляку.
Пушкін теж злякався,
Що оце дідусь за внуків
Так розхвилювався.
Подумки себе лайнувши,
Заспокоїв діда:

-Не хвилюйтесь, цю труну
Обминуть всі біди!
Екіпаж я добре знаю:
Він скрізь продереться,
Вийде із води сухим,
До вас добереться!

Дід лиш хрюкнув у відповідь
І трубку повісив.
Тоді схопив телефон
І викинув к бісу
У вікно. Там ще до купи
Радіо валялось.
Гном поглянув: - Щось у діда
З головою сталось!


Пушкін ще дзвонив багацько,
І кругом те саме.
А тим часом в бідні двері
Б`ють уже ногами.
В Пушкіна ж всі абоненти
Прізвище питають,
А коли його почують,
То трубку кидають,
Хуліганом обзивають,
Посилають матом…
У поета слів запас
Став дуже багатий.
На заставу прикордонну
Врешті додзвонився.
Трубку взяв той генерал,
Що в дурні пошився:
В день, коли пасічника
Зловили невдало,
Як на гріх, з ревізією
Начальство примчало.
І поки пасічника
У небі ловили,
Трьох порушників учбових
Якраз пропустили,
Бо на деяких постах
Не було нікого.
Всім дісталось на горіхи,
І вже після того
Генерал не рвався дуже
На подвиги лізти:
Головне, щоб на постах
Всі були на місці.

Вислухавши Пушкіна
Розповідь нещасну,
Він подумав: «Псих якийсь!
Чи знову начальство?
Невідомо. А тому
Не буду хамити,
І не треба сперечатись,
Щоб не розізлити.
А то знову заявляться,
Так, як того разу».

-Єсть, товаришу начальник,
Виловим одразу!

Пушкін щиро подякував
І трубку повісив.
Генерал зітхнув полегко,
Кинув трубку к бісу,
Та й піщов футбол дивитись.
Нічого робити,
Як на невідомім морі
Ще труну ловити!
Точно псих! А мо`, й начальство…
Всяк з досвіду знає,
Зо ніяк одне другому
Тут не заважає.


А труна пливла по морю,
Підкорившись вітру,
Що в оте вітрило їхнє
Дмухав жалюгідне.
В таке посміховисько
Сором дути сильно,
І тому труна пливла
Повільно-повільно.
А куди – не знав ніхто.
Буря наближалась,
І всі троє знервувались
Та знай озирались,
Чи не вигулькне де судно
Та не підбере їх?
Пропливала, правда, яхта,
Та користі з неї!
Пончик крикнув їм: «Рятуйте!»
Ті відповідають:
-Вмерли – то лежіть спокійно,
Ач, в морі гуляють!

Та промчав ще катер мимо.
Цей не зупинявся,
Пролетів на всіх парах,
Мов за ним хто гнався.
Хлопчики не встигли й крикнуть, -
Зник у далечіні,
Там, звідкіль високі хвилі
Котилися сині.
Через декілька хвилин
Ще один несеться,
На борті красується
Напис «Рибінспекція».
Хлопці хором закричали:

-Тонем! Поможіть нам!

Відмахнулися дядьки:

-Краще ви скажіть нам,
На катері браконьєри
Тут не пропливали?

-Пропливали! – мовив Пончик. –
Он туди помчали!

Й показав кудись у бік
Зовсім протилежний,
Ніж погнали браконьєри.
Ті, як на пожежу,
Понеслись скоріш туди,
Не сказавши й слова,
Тільки пінний слід за ними.

-Пончику, чудово!
Так лохів з людей робити
Навіть я не вмію, -
Мовив слоник. – Ще вернуться,
Та дадуть по шиї!

-Хай би вже дали по шиї,
Тільки б врятували!

Слушно сказано! Бо буря
Уже лютувала.
Пінні хвилі піднімались,
Кидались труною,
Та водою обливали
Всіх трьох з головою.
Вітер знявся, блискавка
Розітнула небо.
Лячно хлопцям. «Це капець!» -
Думають про себе.
Раптом бачать – корабель
Поблизу з`явився.
Не було – і раптом ось він,
Перед ними звівся.
Небо чорне, море чорне,
Гримить без угаву,
Корабель же не схитнеться
Ні вліво, ні вправо.
Швидко йде, все ближче, ближче,
А чорні вітрила
На щоглах обламаних
Лопотять, мов крила –
Мабуть, в бурі побував.
Хлопці закричали:

-Зупиніться! Стоп! Рятуйте! –
Й руками махали.
А слоняра раптом каже,
Опустивши хобот:

-Мені чорний цей вітрильник
Щось не до вподоби…

-Отакої! Глянь на нього –
Він ще й вередує!
Йому, бачте, чорний колір
Вранці не смакує!

-Я не те мав на увазі…

Корабель тим часом
Зупинився, і сказали
З нього глухим басом:

-От так судно! Вперше бачу!
Хочу попрохати:
Чи б ви не могли на берег
Листи передати?
А то ми уже давно
Не були удома.
Скільки ще нам бовтатись
В морі – невідомо.

-Та давайте, - кажуть хлопці, -
Це для нас дрібниця.
Тільки зараз змушені
Ви до вас проситься,
Бо як ще раз з головою
Хвиля нас накриє,
То у ваших тих листах
Всі рядки розмиє.

Раптом слоник їх штовхає:

-Будь воно неладне,
Я впізнав цей корабель –
«Летючий Голандець»!
Не ходіть до них на борт,
Краще вже втонути…

-Тихше ти, слонопотам,
Бо можуть почути!

-І листів не треба брати!
Всяк легенду знає:
Хто візьме їх, того скоро…

-Знов перебирає!
Назва йому не така!
Та хай хоч корито, -
Помовч краще, - так Батончик
Відповів сердито
І продовжив: - Поможіть,
А то ще потонем,
Чи розкисне у воді
Наш медовий слоник.
Він у нас, щоправда, лох,
Та не хочеться, щоб здох!

За хвилину з корабля
Їм линву спустили.
Спершу хлопчики до неї
Труну причепили,
Та й піднялись. Слон надутий
Спочатку вагався,
Але трішечки подумав
І також піднявся.
Потім і труну втягли
Разом із линвою,
Поставили сушитися
Поруч зі щоглою.
Подивитись на гостей
Екіпаж з`юрмився,
Згодом зі свого містка
Капітан спустився.
Подивився на слона
І промовив глухо:
-Та ти ж мокрий, як собака,
Йди у трюм, там сухо.

Слоник набурмосився,
Одначе скорився:
Не хватало, щоб він тут
В воді розчинився!
Моряки між тим на хлопців
З подивом дивились,
Так, немов на кораблі
Привиди з`явились.

--Вибачте, - скаав матрос, -
Але нам незвично
Бачити на своїм судні
Новенькі обличчя.
Ми у морі так давно,
Що вже збились з ліку,
І, напевне, так воно
Буде вже й довіку.
Хто побачить нас – тікає,
Знатись не бажають.
Та що там, навіть акули –
І ті обминають.
Навіть пошту передати
Даремно просити,
І нікого, з ким нормально
Можна говорити.
Усі трусяться, тікають,
Інколи стріляють,
А якщо їм скажеш слово –
Не відповідають.
І за що? Клянусь, нікому
Не зробили злого!
А щоб хтось до нас просився –
Не було такого.
Ви ось перші; мало в світі
Отаких хоробрих.
Зразу видно: моряків
Пара вийде добрих!

Хлопці зашарілися
З похвали такої.
Слоник з трюму висунувсь,
Каже : - Бог з тобою!
Теж мені, знайшов сміливців –
Таж вони два лохи,
Всюди лізуть,у них клепки
Не хватає трохи!

-Ну а ти, розумнику,
Скрізь за нами слідом!

-Так, тому що в збирались
До баби із дідом.
Про «Летючого Голандця»
Не було в угоді,
Куди ще вас занесе,
То й думати годі.

-В море, власне, ти заніс нас.

Слон не сперечався,
Спер у хлопчиків мобілку
І у трюм подався.
А хлопці у капітанську
Подались каюту,
Капітан їх запросив
Його гостями бути.

-Вибачте, не пригощаю
Вас вином добрячим,
Та йому вже стільки літ –
Небезпечно, значить.

-Та нічого, капітане,
Ми самі не п`ємо,
Ось хіба що слонику
Іноді наллємо.
Де у вас вино?

-У трюмі.

-Де слон спочиває?
То вважайте, що вина
Там уже немає.

…А тим часом білий слоник,
Надудливсь добряче,
Потягло на сентименти,
Так, що ледь не плаче.
Про любов послухати
Чогось забажалось,
В голові сама собою
Історія склалась.
Щось про Алекса й дівчину,
В котру він влюбився,
Потім з нею одружився,
Потім посварився,
Жінка вигнала із дому,
І тепер він, бідний,
Світом никає, неначе
Бурлака безрідний.

Обливаючись сльозами,
Слоник пише телеграму:

«Алексе. Вернись, благаю!
Я тобі все пробачаю,
Більш не буду матом крити,
Тільки б знов тебе зустріти!»

Та й відправив СМС-ку
Алексу з мобілки.

…Бачили хіба що в лісі
Сороки та білки,
Як летіла іномарка
З швидкістб такою,
Мов ракета з Байконуру,
Шляхом під горою.

А тим часом слон згадав,
На якім він судні,
І його передчуття
Обсіли паскудні.
Треба звідси вибиратись!
І тоді наш слоник
У морську берегову
Дзвонить охорону:

-Поможіть, попали в бурю,
Можем потонути!

-А ви де знайшли ту бурю –
Повний штиль усюди.

-Я не знаю, втратили
Всі орієнтири.
Ураган тут вже лютує
Години чотири.

-Добре. Що у вас за судно,
Чи човен на веслах?

-В нас не судно і не човен, -
Труна на колесах!
…Так, серйозно….Сам козел,
А я слоник білий!

Та дослухувать не стали,
Розмову скінчили.

-І отак кругом стрічають,
Куди не подзвониш!
Не така вже й добра штука
Оці телефони.

І пішов, віддав мобілку,
Лаючись паскудно,
Та і сам там залишився,
Бо одному нудно.


…Йде «Голандець» через бурю,
Лопотять вітрила,
Наче птаха підбитого
Поламані крила.
Пончик каже капітану:

-Що ж, ми вас покинем,
Лиш коли скінчиться буря,
Інакше загинем.

Капітан зітхає сцмно:

-Нема бурі краю!
Скільки ми тут плаваємо –
Вона не вщухає.
Прогнівив я, хлопці, Бога…

-Як же воно сталось?

-Через місце небезпечне
Ми іти збирались.
Мис… той… Доброї Надії,
Там завжди лютує,
І не кожен капітан
Пройти ризикує.
Молодий я був, зухвалий,
То й туди подався.
…Говорила мені мама,
Щоб не матюкався,
Щоб не клявся безрозсудно,
Не ляпав без діла…
Ой, і де ж вона була,
Чом не зупинила?
Штурмував я мис той довго,
Та усе не місці:
Буря капосна лютує
І не вгомониться.
То я й ляпнув здуру… Клятва
Була богохульна,
Ви про неї не питайте,
Без того дошкульно.
Мис тепер нам штурмувати
До скінчення світу,
І де ми - там завжди буря,
Цього не спинити.

-А чого ж ви нас пустили? –
Слоник здивувався.

-Так велить морський закон, -
Капітан озвався.-
Може, ви б пішли на дно…
А для нас це мрії!
Знов і знов штурмуєм мис
Доброї Надії…

-От так вляпались! – Батончик
Задумався скрушно.

-Я ж казав вам! – білий слоник
Зауважив слушно.

-Ти сиди там та не гавкай!
Треба щось робити.
Може, слід в берегову
Службу подзвонити?

-Ой, навряд у вас щось вийде, -
Мовив хтось з матросів.
Та Батончик взяв мобілку,
Набрав номер, просить:

-Ало, служба берегова,
Ми попали в бурю!
Що це значить – де знайшли?!
Тут кругом, не дурю!
От послухайте, як виє,
Реве й плаче гірко!
…На «Летючому Голандці».
…Сам такий, тупирка!

Потім Алексу дзвонили –
Це вже нецікаво,
Обізвали крокодилом
І обматюкали.
Багатьом іще дзвонили…
Скінчивши розмову,
Спитав Пончик: - Куди пливем?

-Та ж до миса знову.

-Не набридло?

-Ой, набридло,
Але що робити?

-Знаєш, друже, головою
Стіни не пробити.
От чому ми ни цінуєм
Нічого, що маєм,
А нездійсненного прагнем –
І в нудьгу впадаєм?
От ми знали одного –
Айболитем звався.
Так він вічного життя
Всяко добивався.
Ти ж це маєш – і не можеш
Дати собі ради!
От якби мені таке…

-Чому тобі, гаде?!
Не тобі, а нам таке! –
Батончик поправив.

-Добре, якби нам таке,
Я б усюди плавав,
Подивився б цілий світ,
Був би в кожнім місті,
Скільки б усього побачив –
І не розповісти!
Світ такий різноманітний –
Там льоди, там спека,
Плавай собі безкоштовно
Як хочеш далеко!
Скільки б друзів я завів,
Дізнався б нового,
А вже що б я там накоїв –
Не уявиш всього!

-А от я б… - почав Батончик.

Той не дав скінчити:

-А от ти б пішов до школи,
Став науки вчити,
Потім різні інститути –
Чим більше, тим краще.
Часу вистачить на все –
Ти ж в нас не ледащо.
Мав би ти за сотні років
Найвищу освіту,
Із якою з гордим видом
Швендяв би по світу!

-Ти, тварюко…

-Отакої!
Я іще й тварюка!
Отака у тебе дяка
За добру науку? –
Каже Пончик. – Вчення – світло!

Той йому і засвітив…
Довелось слону водою
Розливати двох бійців.
Це йому вдалось не скоро.

-Припиніть, як вам не сором! –
Закричав їм білий слоник.

-Сором тільки в лазні!

Слон набрав води у хобот:

-Ну, держіться, блазні!

Бійка, зрештою, вляглася,
Оба мокрі сіли.
Капітан подумав трохи
І спитав несміло:

-Добре… От тільки б з чого
Мені починати?

-Ясна річ, що з одягу, -
Говорять хлоп`ята. –
Таке вже ніхто не носить,
Давно вийшло з моди,
Та і судно потребує
Доброго ремонту:
Паруси обідрані,
Ще й борти прогнили,
Своє судно ви, панове,
Дуже запустили!
Зрозуміло, депресняк,
Але хіба ж можна так!
Мов бомжі зі звалища,
Ну як вам не стидно?
То й бояться всі, як бачать
Таке страховидло!
Навіть морю за вас сором,
От буря й лютує…
Одним словом, все у вас
Зміни потребує.
-Але ж звідки все це взяти?
В нас човнів немає,
А пристати не можемо –
Земля не приймає.

-І не прийме – отаких!
Є труна й нас двоє.
Скажіть краще, у вас гроші
Є якісь з собою?

Капітан знайшов в кишені
Чотири монети.

-Зараз… Є у  сховку скринька,
Які вже секрети…

-То побережіть ту скриньку,
Іще знадобиться,
Вистачить оцих монет
За все розплатиться.

-Та ви що! Не може бути!

-Ми вже ціну знаєм.
Ви прямуйте до берега,
Там ми все владнаєм.

Чи повірили, чи ні,
Але курс змінили.
Увечері того ж дня
Русалок зустріли.
Серед них і та, знайома:

-От ви куди ділись!
Я метнулась за човном,
А вони вже змились.
І на березі немає,
І на дні немає!
Я тоді усіх сестер
І подруг збираю,
І оце ми вас шукали
Без спочинку – досі,
А вони - диви які
Знайшлися матроси!

Хлопчики почервоніли,
Підійшли до борту:

-Вибачте, але ми їдем,
Та не до курорту:
Бачите, цей корабель
На що схожий?

-Знаю.
Скільки я живу на світі,
Він тут все блукає,
Мис штурмує. Був ще один,
Червоні вітрила,
Контрабанду все тягав,
Поки не зловили…

-Ой, дивіться, корабель! –
Матроси зраділи.

-Та це ж яхта, котра нас
Взяти не схотіла! –
Закричали хлопчики. –
Кажуть, як померли,
То лежіть в землі спокійно,
Ач, в море поперли!
Їх просить про щось даремно,
Обминули б краще.
От побачите – листів
Не візьмуть нізащо.

-І все ж спробувати варто.

«Летючий Голандець»
Підійшов впритул до яхти,
Там як загорланять:

-Привид! Привид! Згинь, мара!

Слоник озирнувся:

-Де? Не бачу! Чи в вас глюки?

Капітан звернувся:

-Чи ви б не могли на берег
Пошту передати?

-Відчепіться!

-От бачите! –
Мовили хлоп`ята.
Слоник крикнув:

-Пацюки
Драні сухопутні!
Щоб ви берег не знайшли,
Лохи ви паскудні!

Й повернувся до них задом,
Ще й хвоста задерши.
(Так виказував зневагу
Він уже не вперше).
Та із яхти ані слова
Їм не відповіли.
Пончик бачив у трубу –
Всі бліді, тремтіли.
Та однак в останню мить
Бачили хлоп`ята,
Як блиснув на яхті спалах
Фотоапарата.

Хлопці в кубрику сиділи,
Капітан з`явився:

-Ви труби не бачили?
Десь поділась в біса.
Чи земля попереду –
В темряві не видно.

-Ось вона, - промовив Пончик.

-Як тобі не стидно!
В капітана спер трубу!-
Каже слоник білий. –
От дивись, щоб капітан
Шию не намилив.

Капітан узяв трубу,
Вперед подивився:

-Не земля, то пароплав
Великий з`явився.
Але зараз, як я бачу,
Курс міняє спішно,
Мабуть, нас помітили, -
Мовив він невтішно,
Витяг звідкись пляшку рому,
Почав з горла пити.

-Ну, з таким товаришем
Каші не зварити! –
Прокоментував Батончик. –
Підняти вітрила!
Курс норд… вест… ну, на Одесу,
Ясно всім, мудрила?!

Так командував Батончик
Своїм владним басом,
Капітан же пляшку рому
Допивав тим часом.
І хоч хлопчик в морській справі
Зовсім не кумекав,
Але факт є факт – «Голандець»
Був уже далеко.
Йшов по гладіні морській
Швидко неймовірно,
Так літак летить хіба що –
Навряд хто повірить.
І води не сколихнули,
Тінню пролітали,
По дорозі стріли шхуну,
Всіх там налякали.
Бо Батончик, хуліган,
Із мвстка дражнився,
А «Голандець» кругом шхуни
Кругами носився.
Як набридло, пішли далі,
Пароплав той наздогнали,
Що зустріли перед тим,
Скоїли те саме й з ним:
То крутились перед носом,
То усіх кривляли,
То в ілюмінатори
З боків зазирали.

Врешті вийшов капітан,
Що уже проспався,
Дав Батончику по шиї
Й командувать взявся.
Далі рушили – та ба,
Курс не той, у біса,
Повернулися й назад
Чимдуж понеслися.
Знов зустріли пароплав,
Знову налякали,
Всі матроси хусточками
Йому вслід махали.
А іще перелякали
Лайнер превеликий,
Вісім яхт, шість катерів
І човнів без ліку,
Три військові крейсери
І два теплоходи…
Їм ніхто не намагався
Чинить перешкоди.
Більшість суден при зустрічі
Кидались тікати,
Із одного крейсера
Почали стріляти,
Та хоч постріл був і ближній –
Ясна річ, промазав.
А тікав той крейсер швидше
За всіх інших разом.
Капітан на нього глянву
І хлопців питає:

-Зірочки, смужечки –
Хто державу знає?

-Хто-хто, дід Пихто! –
Слон сказав цинічно.

-Оцей самий «дід Пихто»
В нас стріляє вічно!

-І як часто в вас влучають?

-Один раз попали,
Років тридцять десь тому,
Он, щоглу зламали.

Пончик каже задумливо:

-Якби вас підбили,
То спіймали б і ретельно
В себе дослідили.
Результати дослідів
Від всіх заховали,
А про свою знахідку
На весь світ горлали.

-Слухай, Пончику, є в мене
Заповітна мрія:
Влізти в їхні ті секрети,
Невже не зумієм?
Це ж цікаво!

-На повістці –
Хатка шоколадна,
А ми бовтаємось тут,
Будь воно неладне!
Та не дуйся, влізем, влізем!

А слоник регоче:

-Та ви влізете без мила,
Пардон, куди хочеш!


І дістались до Одеси
Через день, опівдні,
Хлопці продали монети
Оті старовинні
За хороші тисячі
Із аукціону.
Вистачило й на ремонт,
І після ремонту.

У місцевому порту
Відремонтували,
Пощастило, що майстрів
Добрих підшукали.
Правда, їхній бригадир
Говорив сердито:

-Легше викинуть це судно
І нове купити.
Йому, мабуть, триста років!

-Чотириста, пане.

Бригадир на капітана
Підозріло глянув
І згодився. Щось, не знаю,
На нього подіяло,
Казав потім: замогильним
Холощом повіяло.
Екіпаж зійшов на берег
На човнах новеньких,
Тут на морі чомусь буря
Скінчилась швиденько,
І тоді до берега
Судно підігнали,
З керівництвом Пончика
Ремонт розпочали.
Спершу всі робітники
Дуже матюкалися,
Як під ними часто дошки
Зогнилі ламалися,
Але зрештою зробили
Не суденце – диво,
Поміняли майже все,
Та вийшло красиво.
Хоч тепер це на вітрильник
Не дуже і схоже –
Є тепер мотор потужний
І усе, що можна:
Шлюпки, кола рятувальні,
Навіть водні лижі,
Все, що треба й що не треба,
Та ще й добру знижку
Пончик вибив. А на здачу
Вина накупили,
Половину – для майстрів,
Решту в трюм спустили.
Та й готово. Із майстрами
Пончик розплатився,
Та й чекає екіпаж,
Десь він забарився.
Із Батончиком у місто
Пішли одягатись,
Та й немає. Уже Пончик
Почав хвилюватись.
Нарешті з`являються!
Не впізнав одразу
Пончик жодного із них.

-Пончик, спиш, зараза?

Ну і вигляд! Побували,
Мабуть, у Версаче!
Пончик тільки у кіно
Прикид такий бачив,
У фільмах про мафію.
Коментарі зайві,
Найкрутіший із усіх –
Батончик, звичайно.

-Надивився Голівуду?
Куди це годиться?

-Ну тебе! Ходімо краще
Корабель дивиться!

Капітан теж своє судно
Впізнав не одразу,
А впізнав, коли сказали –
Мало не образивсь.
Та коли йому мотор
Хлопці показали,
І як судном керувати,
Добре розписали,
То зрадів. Тим паче, буря
Давно припинилась,
А у місті вся команда
Добре веселилась:
У когось навушники,
В багатьох мобілки…

-Дозвольте звернутися
До вашої спілки! –
Каже Пончик. – Судно ваше
Відремонтували,
То іще й приймач до нього
Ось прилаштували.
Можна іншим кораблям
Тут сигнал давати,
Можна радіо ловити,
Музику вмикати,
Робив його добрий майстер –
Із Одеси Вася!
Я тут поки вас чекав,
Трохи розібрався:
Ловить хвилі будь-які
Із усього світу.

Пончик паузу зробив,
Почухав макітру,
Та й добавив: - І цей Вася
На п`ятій чарчині
Показав один секрет
У цій штуковині.
Я вам розкажу пізніше,
Як вийдем у море,
Бо коли нас хтось почує –
Усім буде горе.


Вийшов знов «Голандець» в море –
Зовсім інша справа.
Постаралися майстри,
Зробили на славу.
В чистім небі сонце сяє –
Команда щаслива,
З управлінням розібрався
Капітан кмітливий.

Просять хлопців про новини
Якісь розказати,
Так на це аж три години
Пішло у хлоп`яток,
Бо немало відбулося
Віки за чотири!
Політичну обстановку
Добре роз`яснили.
Ті не лохи, зрозуміли,
Що й як в білім світі,
А тоді взялись приймач
Новенький крутити.
Спершу музику ловили,
Потім Пончик каже:
-Є іще тут одна штука,
Зараз вам покажу.
Ось, дивіться – ловить хвилі
Вона з Пентагону,
Із Білого Дому, з міністерства оборони.
Ясна річ, це все секретно!
Ось, Батончик, бачиш,
Ти хотів у файли влізти,
Та це ж значно краще!

І команді теж цікаво.
Англійську всі знали,
Тож до доступу секретів
Перепон не мали.
І спіймали, й наслухались
Там таких секретів,
Що під вечір не тримали
Вуха вже кашкетів.

От наприклад, про Розуел
Слухачі почули,
Що усі ті НЛО
Підстроєні були,
Коли збити не вдалося –
Кудись воно ділось,
Підробили, адже слави
Втрачать не хотілось.
А ще чули про ті башти,
Дві нещасні вежі.
Буш, не знаючи (а звідки б?),
Що за ними стежать,
із Бен Ладеном провадив
Приязну розмову,
Щиро дякував йому
За погром цей знову,
Що дав йому гарний привід
Вдертись до Іраку,
Ще й підняти цим свій рейтинг.
Ще й про те балакав,
Що іракська та пустеля –
Ідеальне місце,
Щоб знімати космонавтів,
Що «зійшли на Місяць».
Зйомки вийшли дуже гарні,
Що б іще вчудити?
Але тут Батончика
Почало  нудити.

-Пончику, вже й честь час знати,
Нам пора додому!

Капітан почув це й каже:

-Що ж, бути по тому.

-Але ж як?

-Не бійтесь, хлопці,
Вернетесь здорові
Швидше, ніж сюди дістались,
Повірте на слові.
І спасибі вам за все! –
Голос роздавався
Наче звідкись здалеку,
Нарешті урвався.
Зникли й обриси фігури,
Мов розвіяв вітер.

-Як же нам… - але не встиг
Слон договорити,
Як потьмарилось в очах,
Усе закрутилось,
І всі троє ніби в чорну
Яму провалились.



Так хлоп`ята повернулись
Назад безпроблемно.
Екіпажу ж на «Голандці»
Сподобалась тема.
Йде «Голандець» океаном,
В порти зазирає,
Екіпаж на берег сходить,
Між людей гуляє,
Пасажирів часом возить,
Ще й вантаж, можливо.
Що ж, життя у море ходів
Веселе й бурхливе.
А вже скільки оповідок
І байок з`явилось
Про аварії, де люди
Мало не втопились,
Але судно невідоме
З`явилось знікуди,
І на берег дуже швидко
Потрапили люди.
Рухалось це судно так
Швидко, мов летів літак,
Могло за пару годин
Відвезти казна-куди.

А іще – про це я можу
Вільно говорити,
Бо як ворог буде й знати,
Що зможе зробити? –
На «Голандці» слухають
Останні новини
І оте, із Пентагону,
Кожної години.
І якщо колись почують
Щось таке цікаве,
Про таємні досліди,
Про воєнні справи,
Чи про випробовування
Новітньої зброї,
Чи що знов когось бомбити
Зібрались «герої», -
Що ж, цікавого чимало
Їхнє радіо спіймало,
Але ж воно, пане-брате,
Може ще й передавати!
І не встигли обсудити
В Пентагоні справу,
А вона вже – оп-па! – має
Міжнародну славу!
І про те, що було досі
Надійно в секреті,
Телебачення гуде
Й торохтять газети.
Як це?! Звідки просочилась
Інформація така?
Що там тільки не робили –
І шукали зрадника,
Їх знайшли-таки чимало,
Кращих кадрів позвільняли,
Всю верхівку поміняли –
Користь з того ніяка.

Звісно, й хакерів винили,
Стежили по всій землі,
Сотні їх переловили,
Ще й паролі всі змінили –
Результати знов малі.
(А точніше, ніякі).

Хтось там врешті докумекав
Щось про радіо, яке
Чує добре і далеко,
Але де знайти таке?
Знов шукали та ловили…
Легше лікоть свій вкусить!
Він, «Голандець», невловимий,
Корабель – летючий привид,
Його, братці, не зловить!
Хоч і бачили це судно,
І стріляли – все дарма!
І ганялись довго й нудно,
Лаялися вслід паскудно –
Користі з того нема.
На «Голандці», звісно, знали:
Співчуття їм висловляли,
Каялися, в груди били…
Й далі радіо крутили.