Щомиті, дні і ночі,
Він бачить її очі.
Очі ті, що полонили,
Дали жить, та ледь не вбили.
Його вдома не бува. Він в душі своїй ночує.
Навіть, іноді бува, крикни в вухо: не почує!
А все тому, що з того дня він чує голос,
То тремтливий, то дзвінкий, ніжний її голос...
Вона далеко - поруч нього.
Вона у серці, і не треба Бога.
А Бог для нього - то вода,
Бо в дзеркалі води - Вона.
Лиш вишня, сонце й небо зна,
Що в душі його - Вона.
Вона у нього пред очима мріє,
Те марево його у стужу гріє.
Не їсть, не п'є, не спить,
Як ніколи мовчазний сидить...
Сидить, і слуха гуркіт серця...
Кажуть люди, то коханням зветься...
Може це кохання?
© Copyright: Александр Данько, 2010
Свидетельство о публикации №110043004540
Свидетельство о публикации №110043004540
Рецензии
