Мама. Безбатченко

                Росла без батька я. Чи ж дивина, овва!
                Несла вінець колючий і терновий.
                І час від часу сороміцьке слово,
                З розгону, мов батіг, розсікши душу знову,
                Боліло, аж кривавилась трава.
                Лиш мама й я -- ото й уся сім'я.
                Це про таких придумали -- "підранок".
                І як в сльозах спікався в вечір ранок,
                В душі малій зализувала рани
                Вона одна мені: росла без батька я.
                Жорстокий світ. Знічев'я, просто так
                Мені, малій, мої малі подруги
                Й немудрі старші яд, жало наруги            
                Втикали в вуха (зло сміялись другі)--
                Абияк. З ходу. Наперекосяк.
                Мовчали судді. Відвернувся Бог.
                Та й де ж отих батьків для всіх узяти?
                Жнива війни ще довго відробляти.
                І бігла я до сховища -- до хати,
                Бо там -- фортеця: з мамою удвох.
                Життя -- як полотно, у білий світ лягло.
                Що вишито -- моє, не треба нарікати.
                І вже у вічності мене чекає мати.
                А що боліло -- може, і багато --
                Усе в криницю пам'яті спливло.
                Образи ті поблідли -- за роками.
                Та знаю: вдвічі більше видано мені --
                За тугу, і любов, і сльози, і пісні.
                Бо мати -- це батьки у множині,
                Лиш вічно в однині найвище слово -- Мама.

          Ілюстрація із Інтернету