Полумя

Всеціло
Змінилось те, що так боліло
Горіло пламенем і ще й диміло –
Старих, сирих гілок – як тих ідей:
Що ти одна серед усіх чужих людей
Цілою повістю була колись, чи лиш началом,
Чи ще лиш задумом у думці прокричала,
Чи взагалі – можливістю, у небі, як зірки…
Згоріли вже про тебе ці думки.

Тримтіло
Полум’я вогню тепло родило
Згоїлись рани. Всі ми свідки цього дива.
І хто хотів, приходив полум’ю зігрітись –
Надпити чашу, чи до безглуздя нею впитись.
Згодитись міг зі всім. Але хто ж би роздував багаття,
Щоби забути, як же личили тобі світленькі плаття?
Забути дотики і запах. І слова…
Забув я це, кидавши в полум’я дрова.

Хотілось
Весняні співи знову снились.
Оголені у хмарах розчинились.
Десь грім тріщав у зіткненні енергій,
У криках та цілунках наших нервів.
Де сонце покривалом затуляли,
Усе що світло дасть – усе у нас забрали.
Відтоді я не бачив. І не чув вже…
Горів вогонь. І я молився. Я одужав

Кричало..!
І гнівалось твоє п’янке Начало,
Яке мені колись уміло заставляло
Ділитись кров’ю і заливати це сльозами:
«Розпродаж душ; дешеве серце; добрі мами!!!»
Аналіз збочень, дивних фобій, інфантильність…
А ХТО ПОДАРУВАВ МЕНІ СУЇЦИДАЛЬНУ СХИЛЬНІСТЬ?!
Годо свідок. Годо щедрий. Він дарує:
Це другий шанс життя… і я його вартую!

Світало…
Прекрасна тиша всіх приспала.
Ванільне небо розпросталось.
Чистий кисень і вологі трави,
Ранковий вітерець блукавий.
Я знаю, - зараз сонце зійде.
Це новий день. Це новий вимір.
Пробудження життя чекало.
Фінальна мить. Це мить Начала…