Нічого колись вже не буде,
Навіть сторіч порожнечі.
Ми люди. Ми лише люди,
Що завжди мріють про втечу.
Про втечу від болю й страждання,
Про втечу від суму й розлуки.
Бажання, всьго лиш бажання,
Що ятрять рани розпуки.
Стамовула подих кохана,
Прямуючи в світ, певно кращій.
- Янгол, янгол талана,
Чому ти гірко так плачеш?
Смуток, урізьблений в камінь,
Останні промені сонця...
- Зрозумів, нарешті, що втратив?
- Нічого, чекати ще трохи.
Втікати - ні крихти сенсу.
Спиняюсь; очі по вітру.
Наскрізь пронизане серце,
Вбите повіками світло,
Долоні, простягнуті в вирій,
Просякнуте медом повітря...
Як ліри ромен на могилі
Навічно,
Навколішки,
В пітьмах.
Понад ойкуменою
© Copyright: Фрис Энжил, 2010
Свидетельство о публикации №110032805325
Свидетельство о публикации №110032805325
Рецензии