Паралельно свого життя

Вона йде паралельно свого життя. А воно йде собі поруч, іноді кличе, надаючи новий ковток свіжого повітря, щоб вона знову відчула, знову зажадала, та ні… Не чує…Замкнула всі замки і йде собі поруч. Адже так безпечніше. Обираючи самотність, захищає себе від того «раптом», яке з ’являється все ж так несподівано, підкреслюючи своє значення. «Раптом» хтось знову змусить страждати. Вона сама обрала. Сама. Час від часу намагалась зломити ту паралель, але знову відчувала біль. «Ні…Ні…Більше так не хочу…Більше так не буде…» - вона буде мовчки  іти поруч , буде знову чекати. Настане той день, коли життя знову покличе іти в парі з ним. Вона знову відчує ту жадану надію. Надію, яка надасть крила, заради якої вона здатна на неймовірне. З’явиться людина, яка змусить навіть не замислюватись над тим «раптом». Змусить відкинути всі образи з минулого, десь далеко-далеко, у Всесвіт. Не обертаючись, не згадуючи своїх  помилок, не замислюючись на тим, що буде в завтрашньому дні, бо впевненість тепер її не залишить. Адже відтепер вона не сама. Адже тепер вона йде в парі зі своїм життям, а в руці тримає руку самої близької людини. Легка посмішка невід’ємно супроводжує їхні обличчя. Навіть сонце сяє яскравіше. Бо то є щастя. Щастя єдності двох людей, які впевнені одне в одному. Які ладні віддавати частину себе кожного дня своїй парі, заради того, щоб бути ближче, щоб більше не втратити, щоб зберегти світло в очах одне одного. Щоб кожного дня прокидаючись разом відчувати смак життя, бо кохана людина поруч.
А поки що…Щоночі вона буде повертатись у свої мрії, чекаючи на кожний новий день. Можливо, саме завтра вона почує той самий поклик. Поклик, після якого почнеться новий відлік щасливого життя. Адже важливо те, що вона не втратила надії. Нехай її надія далеко захована у її душі, але вона є! І її чекання неодмінно збудуться. Адже кожна людина має право на щастя.