Горислава-Рогнiда Л. В. Костенко

Ой Боже ж мій, як він же тебе кинув,
княгинечку, постарілу від сліз,
навіщо ж він привіз тебе у Київ,
із Полоцька, із попелу привіз?!

Вже там жива хіба лише зозуля,
нема кому вже й накувати літ.
А він хотів, щоб ти його роззула,
та ще й щоб руки не були як лід.

Десь, кажуть, є страшна богиня – Мойра.
Життя людське – як зойк на болотах.
Вже б краще б він пустив тебе до моря
на тих повільних смертницьких плотах.

На берег вийшли б люди тогобічні,
і мовчки-мовчки бачили б вони,
що це пливе князь полоцький у вічність,
а з ним Рогніда і його сини.

А ти жива. І жах тебе прониже:
тебе цілує той, хто їх убив.
О найстрашніше із усіх принижень!
О найдивніше з найдивніших див!

В його обіймах ти була й щаслива.
Ти вже й змирилась,  - ти йому жона.
Ти вже й смієшся, тільки пам’ять сива.
Ти вже й кохана, тільки не одна.

У нього сто таких на Берестові,
і кожна з них заходиться плачем, -
бо князь розлюбить, то уже любові
ні слізьми не повернеш, ні мечем.

Важкі, як осінь, шати золотії.
В черниці підеш, полоцька княжна.
Приїде Анна, та, із Візантії,
на берег зійде царствена жона.

Порфирородна візантійська ґава,
в душі якої можна заблудить.
Княгинечка, Рогніда, Горислава…
Отож не треба ворога любить!



Ой, Боже ж мой, как он тебя покинул,
княгиню, постаревшую от слёз,
зачем, зачем тебя в далёкий Киев
из Полоцка, из пепла он привёз?!

Кукушка там от смерти упорхнула,
но нет людей, годам закончен счёт.
А он хотел, чтоб ты его разула,
да чтобы руки не были как лёд.

Есть, говорят, страшна богиня – Мойра.
А жизнь людей – как вздох короткий: «Ах!»
Уж лучше б он пустил тебя до моря
на погребальных медленных плотах.

И тишина над берегом стояла б,
смотрел бы люд нездешней стороны,
как князь Рогволод  в вечность уплывает,
а с ним Рогнеда и его сыны.

А ты жива. И ужас студит душу:
тебя целует тот, кто их убил.
Кто стал твоим обидчиком и мужем,
кто горькой славой щедро одарил!

В его руках была ты и счастливой.
Уж и смирилась – ты ему жена.
Смеёшься даже, только сны седые.
Ты и любима, только не одна.

Сто у него таких, как ты, зазноба,
и каждой страх быть брошенной знаком, -
коль князь разлюбит, то любви до гроба
вернуть нельзя ни плачем, ни мечом.

Пышны, как осень, ризы золотые.
Пойдёшь в черницы, гордая княжна.
Приедет Анна, та, из Византии,
сойдёт на берег царственно жена.

Багряной крови византийка-пава,
в душе её несложно заблудить.
Княгинюшка, Рогнеда, Горислава…
Нельзя, не нужно так врага любить!