Дивно.
Сонце світило у вічі, пекло у зіниці
А мої повіки докупи ніяк не хотіли тулитись
А серце жадало стихії, жадало з тобою любитись
Від твого тепла забракло води і губи відкрились
І вирвався зойк, і вирвався крик -
То моє признання шалене...
І сонце почуло, обняло промінням-руками
Пробив чоло сріблястий піт, кудись поділася земля
Я поміняв свої земні на твої відчуття
Здобувши невагомість і твоє дике кохання
Очі жадаючі, плечі і ноги тремтять від бажання
Клянуся! Від сили такої можна й померти!
Тебе не забути, хоч як би старався із памяті стерти
Ні! Немає нічого більш блаженного й святого
Ні на землі, ні під землею, ні в небесах
Аніж прокинутись біля твоїх грудей, прощатись
З сном на твоїх персах
Тому, що є ти, і ніхто не буде
Таким, як кішка, ніжним, й водночас
Смертельно небезпечним як пантера...
13.03.2000.
Дивак
© Copyright: Ингварриус, 2010
Свидетельство о публикации №110031707290
Свидетельство о публикации №110031707290
Рецензии