Знову тіні впали на обличчя.
Понеслись туманнії стежки.
Далечінь ковтнула їх і тихо,
Знову все замовкло, як тоді.
Пам’ятаю я твої долоні,
І блакить благаючих очей,
Тільки не було уже дороги,
Й не зуміли ми собі простить.
Щастя душ роз’їла лють смердюча,
Ненависті ми несли дари,
Може так потрібно було – люди!
Не мовчіть, промовте, підкажіть!
Два нещасні серця розминулись,
Темні тіні осінню лягли,
Понеслись туманнії стежини,
Стихло все… і чую серця крик.
Може так було воно потрібно,
Може просто я, злиденний раб,
І стою один серед дороги.
Що обрати?.. Люди!
Не мовчіть…
***
© Copyright: Иоанна Ленгер, 2010
Свидетельство о публикации №110020305299
Свидетельство о публикации №110020305299
Рецензии
