СповдьДЧ

Самотньо думаєш у кутку про небо,про зорі,бурхливе море і про тих загадкових птахів,що кружляють над бурхливою безоднею почуттів.Вони гарні,вони відразу помітні,їх відразу чутно,але тиша...тиша,в якій тебе ніколи не почують.Тиша губить мільйони думок,вона поглинає тисячі слів,які вирують у серці та вилетають невпевнено з вуст...в тиші чутно лише самотній олівець,який впевнено шурхотить на папері,на папері,який знає більше за будь-кого.Інколи хочеться кричати,але ж тиша…?Вона і тільки вона почує…тільки вона почує про твоє таємниче кохання.Кохання,яке тріпоче в твоєму серці кожної хвилини,кохання,яке не помітне серед яскравого світла,адже воно настільки крихке та беззахисне,що боїться вийти зі своєї комірчини і так і сидить у тебе в серці.А якже його серце?!Може в ньому теж живе маленька миготлива крихітка,може і він промовляє в тишу темної ночі,може і його подих хоче перетворитись у крик,який почує Всесвіт,може і його думки хочуть перетворитись на чутливі слова?може…може…може…скільки ще таких слів??!!Сотні крапок та роздумів,сотні крапель та почуттів.Але як можна запроторити їх подалі?Подалі ці нестримні ,безжальні та сильні почуття…Я не можу дихати,коли обертаючись,бачу його,навіть з віддалі я бачу його очі,які він чомусь опускає,побачивши мене,я втрачаю свідомість,коли бачу його волосся…воно смішне,спадає на очі і виблискує на сонці.Я втрачаю глузд,коли він говорить,хоч він несе нісенітницю,але я не розбираю слів…я лише дивлюсь на нього,на його іскри,які розлітаються довкола…він посміхається,а моє серце не дає мені вхопити повітря,і я відчуваю солодку непритомність.Я розумію лише маленькі уривки з розповіді,я читаю їх по його обличчі.Пам’ятаю,як він доторкнувся до моєї долоні…це була саме та мить…мить,яка назавжди лишається в серці…Тисячі метеликів кружляли довкола,в голові чомусь лунала музика,дивна спокійна музика…Ці почуття налякали нас обох,опустились погляди,ще секунда і кожен пішов у свій бік,але я ще довго озиралась і ще довго відчувала запах кохання-найприємніший запах,який я відчувала,це цілий світ в одному невблаганно чудовому запаху.Я пам’ятаю дощ…ідучи поряд з ним я забувала,що в мене є парасолька,але я не відчувала холоду…був тільки дощ,що шепотів щось про кохання і був він,хлопчик,який завжди щось дуже швидко і емоційно розповідає…він мабуть не помічав того мого мокрого але щасливого погляду…шкода.Адже так хотілось прошепотіти крізь той загадковий шум дощу йому на вухо ті слова,котрі квітчали у мене в серці.Але кожного дня я мовчала,що було на мене не схоже…я тільки слухала його емоції…Але я так не могла,довелося піти,можливо він і не помітив відсутності мовчазної слухачки.Я думала,що якщо я не буду поряд з ним, ті почуття мене покинуть,підуть геть…але я помилялась,вони досі тут,у мене в серці.
Як же хочеться говорити!!!!!А він?!...