***

Наші слова нічого не варті, наші думки смішні до неможливості. Наші вчинки крик відчаю.
А ми вважаємо, що це правильно. А правильно це признатись собі : « я не знаю чим зайнятись». Правильно признатись : « я не хочу ходити на роботу, бо хочу сидіти вдома і писати якісь дурниці, чи випити пива з друзями, чи подивитись TV, чи спати, чи взагалі нічого не робити»…
Ми по своїй природі нещасливі. Ми народжуємося нещасними. А хтось сказав, що життя це подарок. Чому цей подарок не можна повернути дарувальнику, швирнути його йому в лице…
Я зараз не скаржуся… просто не можу зрозуміти, чому в моємо житті відбувається все саме так…
Чому маючи стільки знайомих, я відхиляю всі запрошення…
Чому сиджу сама…
Чому нікого не потребую…. Чому нікого не люблю…
І чому намагаюся втекти від реальності….
Кожного дня, який я проживаю, мені даний час, щоб щось змінити. Щоб години, хвилини, секунди, які проживаю не здавалися марними, втраченими. Але я нічого не змінюю. Ніби і хочу…але дії нема…
Просто сиджу і пишу. Пишу слова, які купи не тримаються.
Таке враження, що я тон. І єдине, що приходить в голову, так це крикнути : «Допоможіть».
Ти чи потрібна мені допомога. Чи зловлюся я за руку, що мені протягнуть.
Я сама скоро вилізу з того болота, в якому я зараз тону. І буду щаслива. Радітиму через те , що сонце на небі світить, що вітер віє, що дощик час від часу знищує пилюку, а на землі трава зеленіє…
Проте зараз. Саме в цей момент. Я хочу впасти, забутися, здатися. Мені потрібно впасти.
Не мішайте.
Не допомагайте……………
;