Казали не житиме проза в вiках

Казали не житиме проза в віках,
Не буде натхненно їм людство.
Казали репресії – Творчості крах,
І буде в шухляді цій пусто.

Не вірили, заживо все хороня,
Забувши про силу натхнення,
Та кров’ю написана доля людська
О якій писали відверто.

Писали як було, що бачили, чули,
Від чого мурахи по шкірі
Щоб ті що відчули ніяк не забули,
Як люди ставали як звірі.

Писали нащадкам о днях в коіх жили,
Щоб тьмою покриті хвилини
Лампи гестаповськой гнівливим світом
Історію всю освітити

Писали о крові і болі нестерпній,
О силі людського серденька
Писали о підлих, і о безвірних,
Як сина вбивала ненька.

Як їли людей і від голоду пухли,
І як катували безвірних,
Від свисту наглядача, майже оглухли
На думку червоних – безрідні.

І нам донесли це у римі і прозі
Плекая сторінки і книжки
Під звуки гучних и дужих грозів
Які долітали з вишки

А ви би троянди краще не рвали
Трави не топтали ногами
А тих хто загинув за вас пам’ятали,
Їх сила і досі із нами.