Так боляче дивитися на фото
І бачити бездиханні тіла.
Від голоду, померлих на дорогах
збирають в купу і в ями викида.
Бачимо все це на фото, передивляємось кіно про це,
І розуміємо, як було їм, як було тим,
хто жити – не вмирати захотів.
Про їжу мріяли всі : діти та дорослі,
Опухлі у вагонах сидячи.
Їм так хотілося дібратися до міста,
щоб крихту хліба для себе там знайти.
Їм так хотілось жити, не вмирати,
Їм так хотілось їсти – не дали.
В них відібрали їжу, як надію, як сенс життя
Та як мету в ті дні.
Чому так сталось в рідній Батьківщині?
Чому життя не стало в ті страшні роки?
Бо роль значну життя не мало.
Посіви знищені були.
Та все одно надії крихти залишились,
І люди вижити змогли.
Тому і дзвони в серці б’ють так сильно,
Щоб пам’ятали ми, ці всі страшні роки!
Присвячено Голодомору 32 33 рок в
© Copyright: Татьяна Титкова, 2009
Свидетельство о публикации №109122807379
Свидетельство о публикации №109122807379
Рецензии