Чугайстрин та його родина 2. Сам

Продовження.

Вродився хлопчик ранком березневим,
 неначе та весна веселий та пригожий,
 у завитках над личечком рожевим.
 Луну гучну здичіла пуща множить:
 регочеться Сама –
 дитя плюскоче:
 то гепкою зринає біля тами,
 то в пазусі лоскоче, ськає цицьки…
 Збігають дні. Статуру парубочу
 вже має син. І прагнення – царить
 явля: "Хто мій вітець? Ім'я своє я знати хочу!"

  - Чугайстрин-цар отець тобі, дитино!
  Властитель всіх лісів і всіх небес надлісних.
  До нас він скоро вернеться. За сином
  прилине і візьме тебе в зловісні
  Ворохтськії ліси.
  - А нащо, матко?
  - Навчать тебе, як буть царем властивим.
  Ти знатимеш як вести бій у сферах,
  і вихору подібний, станеш хватким,
  танечником, і золотий етер
  за ложе будеш мать, а за хідник візьмеш Карпати.

  Ти знатимеш майбутнє і минуле!
  Звірюгою владать, до неї промовляти
  умітимеш, - і шулий звір, і гулий
  уклін віддать спішитимуть. Горбата
  старезная Земля
  твої почини
  призволить й ворожитиме звитягу.
Отець навчить тебе наук безсмертя,
як одрізнити демонське й нечисте,
  щоб нищити яритницьких сестер -
  злих мавок, навок, босоркань м’ясиво ніжне істи.

  - Отож, мій батько – велетень?
- Підхмарний!
  Найвищую з раїн він має за травину.
  Де ступить він – хрипить земля. Владарний
  зачувши хід, усякая вражина,
збиваючи лани,
  чухрає врозтіч,
  бо ницих й слабодухих він гонитель,
  душман недужних духом, перекинців
  і покручів, явид і тонкохвостих;
  а ще не любить тих, хто на загин
  свій дух обрік, хто плоть віддав дияволу в підмостя,

  хто тіло молоде, від Бога дане,
  для служби і любви, і чистого зачаття
  та хіттю беззаконною поганить:
  всіх бузерантів, все людське ошмаття
  дірявок їбких, тих,
  що генеталій
  храм розторочено в мерзенниї утіхи,
  що знай встромляють і дають встромляти,
  вганяють в лоно гаспидськії палі,
  лягають з багатьма. А немовлят -
  дітей от тих вбертань та смрадних фестивалів -

  ножами вирізають… а не встигнуть
  розтяти дитинчат, беззахисних кидають
  окрай життя самих, до злого згину, -
  де ждуть козлищ і содомітів зграї.
  Як стріне гидь таку
  отець твій,– зразу
  за ноги роздира - твердінь святую
  звільняє. Просто Молоху в обличчя
  жбурляє їх кавалки. Бо ж уразу
  той попустив між люди. Блуду гич
  зросла, як він родинний вогнь і лад покинув пазать.

  Розумна і проста державця мова -
  розсуджує. До ніг йому живе і мерле
  вклонитися іде по мудре слово.
  Але ж лихий тому дістався жереб,
  хто прогнівити зміг
  вітрів владику:
  навряд чи він знесе одненький щиголь
  перста важкого. А як тупне грізно
  Чугайстрин-Цар, то разом вогнелике
  здригнеться Сонце, хлине дощ залізний
  й закрутиться оркан, і в недолуги репне пика.

 Вслухається юнак. І кров батьківська
 вурдиться юнаку з кервавиці сирої:
 вчуває міць недавнєе дитисько,
 жага п’янить, струмує, він героєм
 бажає стати теж:
  - Скажіть, паньматко,
чи ж на вітця, що над світами перший,
  походжу я? Чи в нього я удався?
  - Не перший він, дитя. Кажи інако –
  він серед рівних рівний. Ти ж – угав
  гордоти глас, щоб не згнівить вітця, моє малятко.

Рід хочеш знати? Тож послухай сину:
Небесний чередар, співець прабатько Велес,
закоханий у Ладу до загину,
в Перуна вкрав її, на оболок розстелив
й нахитувати став!
І так зайванив,
так душу закропив, вже так побавив
красулю-Ладу – притьмом черевина
попухла їй. І батько твій на рано
родитись став. Пастух звелів щоб син
був красень з красенів: уперш, щоб тіло мав - вовняне!

  Щоб був міцний, ікластий, превисокий.
  Щоб танцюристом був. Щоб в золоті копита
  узутий був, щоб мав вогняне око…
 Той забаг вчувши, Лада обдурити
 любаса узялась
 й дитя принести
 пригоже, світа білого окрасу!
 Лишень не козлоногого циклопа.
  Свекруха, пожалівшись на пересить,
  води спросила, кинувся в галоп
  по воду Велес. А вона, увесь свій хист чудесний

  приклала: показалася голівка,
  мальована як цвіт, як мати – чорноока,
от вийшов весь, лише одна кінцівка
  в утробі ще… Примчавши, Велес йойкнув,
  забачивши синка!
 Змахнув руками,
 і… ракатиця з черева у мами
 з'явилася замісто ноженяти,
 і тільце ніжне чорним, як атрамент,
 волоссям вкрилось, наче то щеня
 вродила Лада. Та, маля за лівий бік з нестями

 схопивши, оглашенний химородник
 скапустив красоту. З тих пір наш любий батько
 накульгує на ліву ногу - зроду
 в копито золоте її забрато.
  У білому вбранні
  мій цар, твій неньо,
  з дорогоцінних сукон, - поклоніння
  то овчарів і козіїв поштивих,
  гаптованеє злотом ще й червленим
  руками чесних дів і господинь:
  зичливцю і захиснику порічная данина.

  Матня на штанях - конусоподібна
  і кована як слід – мідяна, воронена,
  оплетена ядерним дротом мідним.
Стирчить вона напереді, бо неню
ніколи не зляга
  щедротне дибло, -
  запліднювать готове, простромляє
  звичайний одяг. Тіло узялося
  волоссям пружним. Як нічне світило
  над ралом тим, що зроду на вляглось,
  нависло чрево. Груди, торс - то знада і вабило

  коханця неутомного. Як литий
  потужних стегон м'яз, важкі широкі клуби
  родять жагу, бажання будять грубе!
  Пресвітлий лик його
  обличчям людским
  подібний, лиш ізліва – тетрагонні
  алмазні ікла звисли і лускою
  тужавою щока взялась. Пелюстки,
  що мні на лоно кидає левкой
  відомський, ніжні не такі як образ чорновусий.

 Як він мене чіпа і йде по грудях
 мені його бомко, його твердий патичок,
 на Всесвіт розчепіритись нетрудно.
 Од ніжної краси його обличчя…
  - Стривай же, сину мій!
  Уже я чую -
  Чугайстрин поспіша до нас! Зуміймо
  Царя ми гідно стрінути. Біжи-но
  зібрати квіт. Як слід царя віншуймо:
  марсилію, купаву, білий крин
  вінком сплети і батька стрінь синовнім поцілунком.


Фото: