Янгол

Я згадую часто, хоч й було це давно,
як янгол зречений постукав в вікно,
як руки тендітні до мене простяг,
а крила його майоріли, мов стяг.
Він пісню чарівну тоді заспівав,
про те, що ніколи любові не знав,
що жив в піднебессі він тисячу літ,
амброзію й мед завжди мав на обід.
Та якось з небес глянув він на Вкраїну,
й побачив там ніжну й прекрасну дівчину,
у серці з’явилась приємна тривога
прохати він став хазяїна-Бога,
щоб той хоч на тиждень пустив його в люди,
інакше розірвуться янгольські груди,
і згине те серце, що вперше кохає,
так ніжно і палко з любові згорає.
Та громом над ним розкотилося «Ні»
і світ у очах потонув у пітьмі.
«Зрікаюсь життя» проказав він і зблід
і янгольські очі застигли, мов лід.
На крилах мерщій він на землю  полинув…
Мій янгол зречений, навіщо ти гинув?!
Полинув й постукав мені у вікно…
Я згадую часто, хоч й було це давно
як пісню свою доспівав до кінця,
як зняв з голови золотого вінця,
простяг мені й тихо промовив: «Візьми»,
і руку мою обпік він слізьми,
а потім востаннє поглянув у очі,
всміхнувся: «Життя вже насилу тріпоче»,
схилився до мене…й розтанув, мов прах,
а подих його й дотепер на губах…