Жаворон. з Ростиславом Бiланичом

Чому в душі жевріє вогник чарівний
Хоча зима давно вже серце оповила
І розриває небо грому тріск страшний
Хоча веселка ожила і бурю розсмішила.

Ніяк не можу зрозуміти
Звідкіль береться музика сумна
не знаю, я кажу собі вніміти
Та ллється з швидкістю вина

в розбиті кришталеві чаші
моїх розгорнутих думок
маленькі спогади про гру у шахи
про те що в серці на замок

закрив. Залишив дім сумний
зелений погляд у душі, як соловей
та голос мій гіркий – німий
волає біллю немов прикутий прометей.

Дивлюсь у дзеркало своє,
яке ще мить тому було вікном
там доля - щастя не моє -
жайворон із зламаним крилом

в його очах - немає страху,
живе лише надія
про не скінченну страту
Про те, що заповітна мрія

його врятує небуття,
страшного як Христа вінок
В якому навіть каяття
втрачає сенс. Лише дзвінок

мого дитинства спомин
стікає барвами по склу
це дар, це біль і стогін
кидаю в твою німоту…

Брно-Кольчинно 2009