Легенда

               
Сиджу. Вдивляюсь у пустелю ночі.
Навколо тиша — цілий світ заснув.
Безсоння ж в мене, наче хтось наврочив,
А що наврочив — сам би ледь збагнув.
І я пригадую, неначе то зі мною:
Від сурми гук в ярах здійняв луну —
На рідний край загарбники війною,
І лицар з замку від’їжджає на війну.
А молода дружина в сльози, в галас:
«Ти повернись, коханий, на весні».
«Повернусь соколом, чи жайвором повернусь
Якщо уб’ють, «бо на війні — як на війні».
Ти не сумуй моя кохана, люба, -
Твоя любов міцна нещастя відверне,
Ти — янгол-охоронець, запорука
Того, що все минеться…Все мине…»
Поцілував в чоло, перехрестився — і поїхав
Рокадою кривавих бойовищ:
Звитяжним небезпека — тільки втіха,
Мов тучним вівцям зелень пасовищ.

У битві головній, де різанина
         Покрила поле ковдрою з мужів,
Очолив безнадійну офензиву:
Штандарт його не впав — замайорів
Серед ворожих шанців і окопів,
Над табором загарбників лихих.
Він бився по коліна в чорній крові,
Поки вже бій захлинувсь нею, стих.
Заморений, він впав: в очах стемніло,
Стріла в плечі між латами стирчить,
І мертвим врахували теє тіло,
І понесли із честю хоронить…

А все те бачив побратим-сусіда —
Гладкого князя Грея побратим.
Давно вже в нього в думці зріла кривда,
І він зрадів, зітхнувши: «Чорт із ним!
Тепер його дружина наче вільна —
Така шляхетна, ніжна і струнка,
Моєю ж стане вотчина удільна,
В якій багаті люди і земля».
Поміркувавши так, зібравсь, поїхав,
Сказавши князю Грею, що спішить,
Що дім свій рідний бачити, то втіха,
Що варта королів у слави мить…

А та вже і не плаче — третя весна:
Ні жайвора, не сокола нема —
Живий? Чому ж тоді не їде?
А може інша? Іншу покохав?
«Вітаю Вас, шляхетна пані, донна!
Але з поганими новинами я тут —
Ваш чоловік загинув…»
                «О, Мадонна!
Врятуй мене, свята, від адських мук!..»
Тієї ж миті впала. Серце стало:
Навіщо ж битись — милого нема;
І тут же ж наче сонце з неба впало,
І в мить уже маєток весь пала.
А друга блискавка на лиходія полетіла —
І той зайнявся, наче смолоскип,
А потім дощ омив жіноче тіло,
А разом і пожежу загасив.

Пройшов десь рік. Наш лицар повертає —
Насилу врятували лікарі:
Стріла отруйною була. Її ж немає —
І тільки жайворон літає у горі;
Крізь лати лицарські в дворі росте полина,
Крізь плаття біле, поряд з тим, - троянди кущ,
А попід стінами й будівлями — калина,
А над трояндою гуде хазяїн-хрущ.
Пастух до нього обізвавсь позаду;
«Що трапилося?» – лицар запитав.
«То слухай…» - дав таку старий пораду,
І як було герою розказав…
Дослухав лицар, помарнів, хитнувся,
І мертво впав попід троянди кущ.
Старий пішов собі — і знов настала тиша,
Яку порушував лише хазяїн-хрущ…

З тих пір над Чорним замком бачать диво:
В блакиті неба жалібно кружать
Білявий жайвір і звитяжний сокіл
Над ароматом свіжих сіножать…

(3 год. 05 хв.)                21. 01. 2002 року.

(Из сборника «Полустанок», октябрь 2001 — сентябрь 2003 года.)