Зийшло сонце з за долини високо вже встало;
але чомусь зупинилось тай за хмару стало.
Я поглянула високо й сонця запитала:
Чому ти так височенько за хмарою стало
чом наводиш смуток з ранку;чому не сияеш?
А вслид сонце закивало та щей промовляе:
Шкода мени тую душу що ти розриваеш
Не до того ти серденька стежку прокладаеш.
Я подумала про себе правду сонце каже:
Я тоби його щодня в думках дарувала.
Тильки ти не захотив;
Щоб воно тоби вид мене що днини сияло.
***
© Copyright: Юлия Федоренко, 2009
Свидетельство о публикации №109112309124
Свидетельство о публикации №109112309124
Рецензии