Твердиня вiри

…Величні кручі над Дніпром, ліс майже до води збігає,
І храмів златоверхих рій на схилах прихистку  шукає.
А поруч – світлий монастир, ченці в якому у турботах
Проводять тихо дні свої, за світ в молитвах та скорботах…
…Стою у тиші, що суєт в душі пригнічує бажання,
І споглядаю з висоти природи весняне буяння.
Ось сонця промені ясні від сну збудили перші квіти,
В яких комашечки малі пилку збирають самоцвіти.
А там легенький вітерець смарагдові гойдає віти
Дерев, що чули в давнині отців чернецтва заповіти…
Палають жаром куполи, і час рахують дзвони тихо,
Ладану пахощі ясні женуть із духом воску лихо.
А ось будиночок ченців, двоповерхове біле диво,
У даль блакитну, за Дніпро, очими-вікнами мрійливо
Вдивляється. На нім чернець відкрив малі дверцята з даху,
Й з горища вилізли на світ дві розперезані дівахи!
І хутко кинулись тікать! Чернець й собі подавсь з одною!
А я - залишився стоять з відкритим ротом під стіною…
…Що, читачу мій? Осуд свій ти хочеш вилити вогненний
Мені на голову? Чи їм? Зажди, бо світ цей – незбагненний!
Хоч спокушає звір ченців сильніше, ніж мене з тобою,
Та сотні літ той монастир нас поїть вірою святою!
Як завинить одна бджола, і мед носить не стане тихо,
Невже ти вулик проклянеш?  Завчасний осуд – наше лихо…

2009