Iкебана зi Сходу Сонця

Вже виплекали план селянські руки, бо
зерниною упав – зійшла в мені любов.

Усім корінням – в мул, питво з дощу – глевке.
Мов крейда – сакура і пробирав саке,

кордони сподівання – сонця хіросім.
Напередодні тьми, як на колінах всі,

а самурайський меч доткливий зазвичай,
як в Йоко Оно – Джон. Мов церемонний чай,

я набирав життя. Мій дух – за небокрай,
в піснях для камікадзе римував "бонсай!"

Заклинював мотор – я смерть безглузду вів
де вільним, ніби птах, ставав політ і спів.

Літак благословен, він – сито шите з куль,
обійми диму – з дір, червлені – скло і пульт.

Тут жадобу сягав з легенів, шаленів –
так ніби мандрував у край дитячих снів.

А що на потім – тремоло, пального вир –
на кусні димослід, "Зеро" – до голови.

В металоплавці, випаровуючи дим,
машина, наче торба з кошеням сліпим.

Уламками вдихала слава, а на дні –
дешева видимість і мало-рибні дні.

Наразі гладкі складки – море молоде.
Допоки зябра втрачу – море літ пройде...

І той, хто воскрешає Фудзіями сніг,
із милосердя дасть за плугом йди мені.

2 Листопада 2009