Ода любимой женщине

Поглянь на яблуні – плоди у них солодкі й соковиті,
Зробити вибір можна на будь-якій гіллі.
Чому ж, скажи, деруться руки у висоту щомиті?
Зірвати ж можна яблучко і ближче до землі.
Воно таке ж рум;яне і солодом налите,
І аромат його тебе усю п;янить,
Та ти уперто поглядом прикута
До того, що високо на гілочці висить.
Ти придивись – воно уже червиве
І навіть зсередини починає гнить.
Та чуть не хоче серденько вразливе,
А просить лише в Бога мить цю зупинить.
Все просить Боженьку момент той зупинити,
Бо серденько горить любов;ю і не чує болю,
І буде у сльозах його просити
Те яблучко... А потім проклинати долю.
Де доля твоя схована: високо чи то низько,
Чи, може, закотилася в траву густу,
Як часто ходимо від неї близько
І гонимо від себе мітлою по хвосту.
Не тому бісики постійно посилаєш,
Не того називаєш словом “милий”,
Не той тебе без пам;яті кохає,
А той, кого в багнюку втоптуєш щосили.
Для нього сон – це просто випадковість,
Хоч може за тебе лягти кістьми.
Життя його, мов драматична повість.
Повір, він одинокий поміж людьми.
Ой, зупинись! Не нищ! Не розбивай
Те серце, що пробито стрілою Купідона.
Ти придивись! Прислухайсь! Не штовхай
Любов свою до смерті лона.
Знов придивись! Нагнись і підійми
Те яблучко, що біля ніг твоїх чекає ласки –
Його ти приласкай! Обмий і пригорни!
Ти не помилишся,
Бо серце дасть тобі усі підказки.