Лина Костенко. Поэзия теряет камертон...

              Поэзия теряет камертон.
              Тот дирижирует коленом, тот - локтями.
              Всё забренчало - тон и обертон.
              От первой скрипки нафталином тянет.

              Поэзия теряет камертон,
              перецвела не сказкой - и по новой
              всё смотрит, словно скрученный питон
              скрипучий ключ в испуганное слово.

              У правды заболела голова
              от чеснока, политики, гудрона,
              и с правдой разлучённые слова
              все разбрелись по серому перрону.

              Стихи уходят, словно поезда.
              Гремят на рельсах бутафорски строфы.
              Куда они? Куда они, куда?
              Поэзия на грани катастрофы.

              Остановить бы! В горле горя ком...
              Колёса тарахтят на стыках громко.
              ВСЕ - в будущее. ВСЁ - ПОРОЖНЯКОМ.
              А как в глаза мы поглядим потомкам?

                * * *

              Поезія згубила камертон.
              Хтось диригує ліктями й коліном.
              Задеренчав ш тон, і обертон.
              Ш перша скрипка пахне нафталіном.

              Поезія згубила камертон.
              Перецвілась, бузкова і казкова.
              І дивиться, як скручений пітон
              скрипливий ключ в лякливі очі слова.

              У правди заболіла голова
              од часнику, політики й гудрону.
              Із правдою розлучені слова
              кудись біжать по сірому перону.

              Відходять вірші, наче поїзди.
              Гримлять на рейках бутафорськи строфи.
              Але куди? Куди вони, куди?
              Поезія на грані катастрофи.
             
              Та чи зупиним, чи наздоженем?
              Вагони йдуть, спасибі коліщаткам...
              Але ж вони в майбутнє порожнем!
              Як ми у вічі глянемо нащадкам?