Я вицвітаю. Стаю дедалі прозоріше.
Всередині мене розлога волога пліснява,
Вдих-видих… в трахейних шляхах розквітає соняшник,
Злітають, кружляють в легенях метелики бісові.
І я відкриваюсь, існуючи чи не існуючи,
Криками круків від стін кам*яних відтискаючись,
Всі мої гасла — вгашені діти сучі,
Переоцінюють долю і власну значимість.
Мене розбиває на скельця зелено-скривавлені,
По спИні мені протопталися дикі… віруси,
Ці гості не гірше, але і не краще татарина,
Ці болі мені допоможуть у чомусь вирости.
Ці люди, цей нежить — усе витискає логіку,
Я всотуюсь в тебе, блукаю твоїми рідинами,
І знов задихаюсь над траурним нашим столиком,
А острахи наші кохались, і стали родиною.
13.09.09
хвороба
© Copyright: Александра Очман, 2009
Свидетельство о публикации №109091500441
Свидетельство о публикации №109091500441
Рецензии