Татьяна Левицкая. Хатка-горемыка

Перевод с украинского http://www.stihi.ru/2008/09/09/3189

Заброшена хата, все окна разбиты,
Лет десять иль больше полы в ней не мыты.
Сквозь щели рассохшихся выцветших рам
В дырявые форточки дуют ветра.

Рассветы мелькают, как маятник буден,
Всё замерло здесь, и никто не разбудит.
Железные гвозди все намертво вбиты
В дверь, что покосилась и смотрит убито.

Так крышку у гроба всегда забивают,
Прощаясь с усопшим, навек отпуская.
А стены? О страхе такого расскажут,
Что сердце тоска вновь узлом туго свяжет!

Огромна столица. За каждым окошком
Родные, что съехались с места родного.
Да только в селе у пруда, как лукошко,
Ждёт хатка-сиротка жильца дорогого.

Поехала б или пошла, поползла бы,
Летела бы к ней, шире крылья раскинув,
Её берегинею стала, спасла бы!
Ту хатку от горя и слёз защитила б!

Да всласть окропила б водою святою
Те мертвенно-бледные стены, как в храме.
Чтоб лишь расцвела моя хата весною,
Воскресли б на радостях папа и мама.

Мне б только услышать родное словечко!
Как, тихо смеясь, они в доме щебечут…
Плескаться в пруду иль присесть на крылечко,
Не зная забот, думать: так будет вечно.

Пошла б по воде, где мне вербы шептали,
Златою листвою меня привечая.
Боюсь только, как бы сейчас не прогнали,
Упреком печали меня провожая…

Горе-хатина
Татьяна Левицкая

Занедбана хата, всі шибки розбиті,
Аж десятиріччя підлоги не миті,
Крізь вицвілі рами діряві фіранки
Завмерло рахують буденні світанки.

Залізнії цвяхи кремезно забиті
У скошені двері, немов в домовину.
А стіни? Теж вміють про жах говорити.
Чи варто дивитись на горе-хатину?

Велика столиця. За кожним вікном
Притулок знайшла пересічна родина,
Чому ж у селі за маленьким ставком
На когось чекає порожня хатина?

Поїхала, пішки пішла, поповзла,
Летіла б до неї, якби мала крила,
Берегинею стала б на розі села
І горе-хатину від сліз захистила.

Та я б окропила водою святою
Ті мертвенно-бліді пустинні кімнати!
Аби зацвіла горе-хата весною,
Воскресли на радощах батько та мати.

Щоб тільки почути голос батьків,
Ту лагідну спільність живої родини,
Плескатись в ставку безтурботних років,
Шарітись від щастя, як грона калини.

Пішла б над водою, де верби шумлять,
Вітаючись листям осіннім зі мною.
Боюсь, що вони у душі прокричать
Скорботою, тугою, сумом, журбою.