Сходження

Небесні течії повільно ще вирують,
Немов кришталь, застигла далечінь.
У склі своїх думок, зненацька що дивують,
Навіки, Брате Вітре, ти спочинь.

Хіба не це є Раєм і водночас – Богом?
Хіба не це є спільний наш поріг?
І Хмари, що пливуть за тим самим порогом,
Хіба не є метою всіх доріг?

Ми досягли собі обіцяного краю,
Ми маємо ключі від всіх сердець.
О, Брате вільний, підкажи, як все, що маю,
Застосувати гідно на кінець?!

«Здобув багато ти, без сумнівів і спору, -
Мій Брат мені стиха відповідав, -
І рухався аж до тієї пори вгору,
Поки її вершини не діставсь.

Та зупинився ти на цьому, милий брате,
Хоч свого шляху ще не подолав.
І нині маєш ти із трьох щось обирати:
Угору рухатися до зіркових лав,

Зостатись тут або униз стрибнути,
Здобуте перекресливши ураз.
Вирішуй швидше, нам не варто час тягнути –
Ти чуєш, Зорі там вже кличуть нас!»

Я зрозумів, що наближається хвилина,
Яку, мабуть, я все життя чекав –
Її оспівувала пісня журавлина,
Своє життя за неї б я віддав…

І ось за крок до Вічності ріки стрімкої
Я посміхався рідним небесам,
Позбувшись слабкості вже звичної людської,
Стрибнув назустріч зоряним лісам.

Небесні течії повільно ще вирують
І Хмари голос сонячний несуть.
Нехай же сумніви і вами не керують,
Лиш мрії чисті в світлий край ведуть!


1 та 3 серпня, 2009 рік