КРИК

                60-річчю Великої Перемоги
                посвячується

Пролетіла-прогриміла по землі війна.
Скільки болю, скільки горя принесла вона.
Скільки років вже минуло, чую бабин крик:
-Синку мій, війни немає, ти однак не звик...

Це кричала баба Варя, сусідка батьків.
Шлях війни додому сина хворого привів.
Був контуженим і тому все ще “воював”,
Просто розум його миру так і не сприйняв.

Сяде баба біля хати, кричить-причита:
Не судилося Іванку...Доленька не та.
Мир на вулиці, а в хаті все ще йде війна...
Яке горе наробила, все це – все вона!

Був хоробрим мій Іванко. Ось як воював!
За країну, любу землю, здоров'я віддав.
/Винесе його медалі, до блиску натре,
Потім знову всі до купи в хусточку збере/.

Стільки винесла ця жінка нестерпних страждань!
Часто крик її ми чули: - Синочку мій, Вань!
Сядь, прошу, не торохти, танків тут нема...
Таке горе баба Варя зносила сама.

Шість десятків, мирних років, минає тепер.
Баби Варі вже немає, син її помер.
Та хіба таке забудеш? Крик цей до цих пір
Не дає спокійно жити... Бережімо мир!!!