И так бывает

Вір – не вір, таки було, як одного разу
Я до кума у село їздив, до Тараса.
І співали, і пили, їли, як годиться,
А стемніло, почали ми до сну стелиться.
Місця не на багатьох, декому у ванній,
А нам випало утрьох – на однім дивані.
Уляглись на подушках, мов одна родина,
Я з кумою по краях, кум посередині…
Не заснув, ну от вам хрест, я тієї ночі,
Вранці ж куму, врешті решт, і розкрив я очі.
«Віриш, тільки без образ -  чист перед тобою.
Та погано ти, Тарас, стежиш за кумою.
І слова ці, зрозумій, не вогонь без диму,
Їй бракує, друже мій, от чого – інтиму…
Ти хропів, а жінка ні – причаїлась, мабуть.
Чую -  пальці по мені, ніжно, наче гладять,
А заснув ти, певна річ – ухопили міцно
І тримали цілу ніч  за причинне місце.
Ти не думай, що наклеп, хтоб таке укоїв?
Хоч не звик я до халеп -   ледве-ледь устояв.
Зла на мене не тримай, я завжди за ясність.
А дружину попитай, як оте пояснить?»
Кум на це  мені сказав: «Раджу все забути.
Бо то ж я тебе тримав… Щоб спокійним бути…»